— Я не сумнiвалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нiчого не вiдомо.
— Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колiн. — Це я попросив її мовчати. Бо досi не був готовий вiдкритися вам.
— А тепер вiдкрився, — пролунав Морганiв голос. — Коли зрозумiв, що я от-от викрию тебе. Але ти спiзнився, друже, сюрпризу не вийшло.
З цими словами Фергюсон пройшов до кiмнати й мiцно потиснув Колiновi руку.
— Ну, нарештi! Блудний син повертається додому.
— Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колiн.
— Та майже вiд самого початку.
— Але як? Слуги вибовкали?
— Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш” i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.
— Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.
— А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морган. — Ховався вiд дядечка Фергюсона.
— Дядечко Фергюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.
— Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.
— Не заперечую.
— А ще, — вiв далi Морган, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.
— Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.
— Ти про Дану? — запитала Дейдра.
Вiн зiтхнув:
— Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.
— А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морган.
— Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а
— Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.
— Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.
— Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.
— I все-таки, Колiне, — озвався Морган. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?
Колiн збентежено потупився:
— Та рiзними дурницями... А якщо називати речi своїми iменами, то плагiатом. За час моїх мандрiвок я багато дiзнався, закiнчив три унiверситети, всерйоз захопився квантовою фiзикою... А нещодавно в одному зi свiтiв опублiкував серiю статей з теорiї поля, що спричинили справжню революцiю в тамтешнiй науцi. Мене вважають генiєм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелiвської премiї — i напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нiчого мого... майже нiчого... хiба що деякi уточнення й узагальнення...
Я не змогла стримати усмiшки, згадавши причмелений вираз Брендонового обличчя, коли йому вручали золоту статуетку Фрейда „за видатнi досягнення в галузi психологiї та психоаналiзу”. Багато чаклунiв та вiдьом, що живуть у свiтах простих смертних, час вiд часу грiшать плагiатом. Примiром, тiтка Помона, чий коник медицина, невiдь скiльки разiв „винаходила” пенiцилiн, не чекаючи появи мiсцевого Флеминга, i без зайвої скромностi приймала всi почестi вiд вдячного людства. В мене також рильце в пуху — працюючи на Землi Хiросiми, я частенько використовувала розробки програмiстiв з iнших свiтiв i мусила видавати їх за свої власнi.
Я збиралася сказати це Колiновi, але не встигла, бо до бiблiотеки якраз увiйшла Пенелопа з сестричкою на руках. Дiвчинка поводилася сумирно, не вередувала, а її карi оченята дивилися на нас зi спокiйною допитливiстю.
— Мала прокинулася, — повiдомила Пенелопа очевидний факт, — i не хоче залишатися в лiжечку... — Тут вона помiтила Колiна i здивовано пiдняла брови. — Перепрошую?
Вiн пiдiйшов до неї i вклонився:
— Колiн Лейнстер до ваших послуг, принцесо. — I, вiдповiдаючи на її нiме запитання, додав: — Атож, той самий екс-король Логрiсу. Останнiй з династiї узурпаторiв.
Тим часом дiвчинка простягла до нього свої рученята i щось пролопотiла.
— Дейдра проситься до дядечка? — запитав Колiн ласкаво, але без того дурного сюсюкання, з яким дорослi частенько звертаються до дiтей.
Нiби зрозумiвши його, дiвчинка знову повернула голiвку до Пенелопи i погладила долонькою по її щоцi.
— Дейдра не хоче до дядечка, — з усмiшкою прокоментував Колiн. — Вона вже подружилася з тiткою.
— Не з тiткою, а з сестрою, — уточнила Пенелопа. — Хiба Бронвен не розповiла вам, що насправдi я Артурова дочка?
Вражений Колiн заперечно похитав головю:
— Нi. Я не знав, що Артур має таку чарiвну доньку.
— Їх уже двi, — промовила Пенелопа, нiжно пригортаючи до себе малу Дейдру. — Не казатиму нiчого про себе, але меншенька справдi чарiвна. Вона просто чудо!
(Прощавайте фрески в соборi Андрiя Авалонського, подумала я.)
На пiдтвердження Пенелопиних слiв, дiвчинка вирiшила продемонструвати, яке вона чудо. Над її голiвкою виникло примарне сяйво, що за формою скидалося на гiбрид Артурового й Даниного Образiв Джерела.
— Ну, от! — стривожено мовив Морган. — Починається.
— Що починається? — здивувалася я й викликала свiй Образ. — Чому вас це так непокоїть?
Силова „колиска”, що її з дурного розуму начарувала Бронвен, не лише послабляла контакт iз Джерелом, а й робила його в’язкiшим, жорсткiшим.
— Нi, друзi, — сказала я, звертаючись до Моргана й Колiна. — Так не годиться. Цi запобiжнi заходи — чистiсiнький iдiотизм.
Ще по дорозi до садиби я проаналiзувала цi чари i склала закляття для їх поступового анулювання. А зараз задiяла ключовi алгоритми, i в мiру того, як зникала „колиска”, зародковий Образ Дейдри-меншої ставав дедалi чiткiший i виразнiший, а її миле дитяче личко аж засяяло вiд задоволення.
Я обережно спрямувала свiй Образ до Дейдриного, i вони легесенько торкнулися одне одного. Зненацька в менi прокинувся материнський iнстинкт, i всю мене переповнило нiжнiстю до цiєї тендiтної iстоти, що лишень почала пiзнавати свiт. Дiвчинка радiсно засмiялася й простягла до мене рученята. Цього разу сумнiвiв не було — вона просилася до тiтоньки Бренди.
Я явно сподобалась їй.
