Син Cутiнкiв i Cвiтла

безталанна жiночка дiяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що вiн сам здатний подбати про благо свого народу, а її полiтика завдає шкоди обом Домам, проте Рахiль... А втiм, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.

Ми проминули павiльйон, де за моєї пам’ятi Амадiс мав звичай снiдати в товариствi гарненьких жiнок, i опинилися на однiй з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покритi бiлим цвiтом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снiгову Королеву, що принесла замiсть зимової заметiлi чарiвний квiтковий снiгопад i пахощi вiчної весни... Мої думки мимоволi звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Снiговою Королевою. Усi цi днi вона натхненно грала роль Дани, i не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебiльшого через Юнону, яка просто душi в нiй не чула. Часом менi навiть хотiлося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму... i щоб Дана здобула свободу.

— Якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, — знову заговорив Амадiс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять рокiв утратити пам’ять, прожити заново життя, а потiм згадати своє колишнє? Що ти вiдчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?

— Двоїстiсть, — вiдповiв я. — У прямому розумiннi цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельнi вiдрiзки, що сходяться в точцi, яку я називаю знаходженням себе. I зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине цiле. Iнодi менi здається, що один день я був Кевiном, а наступного все забував i ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевiном, — i так тривало багато рокiв. Розумом я, звичайно, усвiдомлюю справжню хронологiю подiй, але на рiвнi емоцiй та асоцiацiй моє сприйняття двох минулих життiв дещо iнше — не таке логiчне, зате цiлiснiше.

— А в той момент знаходження себе, я думаю, ти пережив щось схоже на приступ шизофренiї?

— Не „щось схоже”, а справжнiсiнький приступ шизофренiї. Причому дуже гострий. З погляду Артура це було так: я перетнув нескiнченнiсть, пройшов крiзь пекло, але вийшов з нього живим, збирався розслабитися й вiдпочити — аж раптом виявив у собi ще одну особистiсть, що також є мною, але має свої власнi спогади i змалку живе власним життям.

— Ви боролись один з одним?.. Тобто, ти боровся сам iз собою?

— I так, i нi. У першi хвилини кожна з моїх особистостей намагалася поглинути iншу, але вони були такi сумiснi, що майже одразу почалося їхнє злиття.

— I все-таки в тобi домiнує твоя колишня особистiсть, — зауважив Амадiс. — Ти той самий Артур, якого я знав багато рокiв тому.

Я всмiхнувся:

— А от мiй новий друг, Морган Фергюсон, каже, що я той самий Кевiн МакШон, що став трохи дорослiшим, набрався досвiду й обзавiвся родичами.

— А ти сам? Ким ти бiльше почуваєшся?

— Я зовсiм не почуваю рiзницi i часом навiть плутаюся в спогадах. Як я вже казав, у моєму власному сприйняттi обидва мої життя не роздiленi часовим iнтервалом, вони мовби накладаються один на одного. Iнодi здається, що лише пiвроку тому Дiана провела мене в дорогу... — Я замовк, подумки скорчившись вiд немилосердного болю. Нестепно знати, що твоя кохана мертва, але ще нестерпнiше знати, на що вона перетворилася пiсля смертi. Часом я дивуюся: чому я ще в здоровому розумi, як я не з’їхав з глузду пiсля тiєї зустрiчi в надрах Джерела, щo допомогло менi втриматися перед спокусою забути про бiль у звабливих обiймах божевiлля? Обов’язок, дружба, любов?.. Мабуть, любов. Але не до Дейдри.

— Менi дуже шкода, що вона загинула, — сказав Амадiс. — Я завжди симпатизував Дiанi i... Вибач, Артуре. Я не повинен був використовувати Пенелопу в боротьбi проти батька. Це було пiдло. З мене вийшов нiкудишнiй брат.

— Помиляєшся, — сухо вiдповiв я. — Як брат ти ще не безнадiйний... До речi, про братiв. Ти нiчого не чув про Александра?

— Нiчогiсiнько. У Царствi Свiтла вiн не з’являвся вже Мiтра знає скiльки часу. Я навiть не пригадаю, коли бачив його востаннє.

— Цiлком можливо, що вiн недавно був тут iнкогнiто.

Не сповiльнивши ходи, Амадiс повернув голову й пильно подивився на мене:

— Пiдозрюєш Александра?

— Я не виключаю його причетностi до вбивства Рахiлi. Це в його стилi — насолити менi, тобi, а заодно всiй нашiй родинi i Царству Свiтла загалом. До того ж вiн ненавидить iзраїльтян, бо вони вiдкинули Iсуса.

— I як, по-твоєму, вiн це влаштував? Гаразд, припустiмо, що Александр справдi вiдвiдав Царствi Свiтла i зумiв роздобути необхiдну кiлькiсть урану. А що далi? Як вiн ухистився пiдсунути бомбу Рахiлi?

— Не конче Рахiлi, — зауважив я. — Уран мiг бути в котрогось iз її супутникiв.

— Нехай i так. Але як Александр довiдався, хто супроводжуватиме Рахiль? I взагалi, звiдки вiн знав, що вона збирається вiдвiдати батька? Це було iмпульсивне рiшення, викликане нашою сваркою. А вже за пiвгодини по тому Рахiль увiйшла в Тунель, де й загинула. Александр не мiг нiчого вдiяти.

— Авжеж не мiг, — погодився я. I тут-таки уточнив: — Без спiльникiв. А якщо вiн змовився з одним iз Гаральдових друзiв, що займають високе положення при дворi? Гадаю, такi є.

— Таких достобiса, — пiдтвердив Амадiс. — Гаральд був дуже популярний серед радикалiв. Але навiть наявнiсть в Александра спiльникiв ще не пояснює, як вiн улаштував цей теракт. Нi Рахiль, нi її супутники, нi охорона Зали Переходу не виявили радiоактивного випромiнювання. Крiм того, пiд час твоєї вiдсутностi в Залi були встановленi надчуттєвi детектори, що передавали iнформацiю на комп’ютерний термiнал контрольного центру служби безпеки. Я перевiрив усi записи — аж до моменту вибуху не було зафiксовано нi найменшого вiдхилення вiд природного фону. Чортiвня якась.

— Отже, ти не знаєш, як можна замаскувати радiоактивнi матерiали?

— Чому ж, знаю. Можна помiстити уран у свинцевий контейнер, а можна створити спецiальнi чари, що поглинають жорстке випромiнювання. Проте в контейнер був би завеликим, щоб просто покласти його в кишеню. А чари привернули б до себе увагу ще певнiше, нiж радiацiя.

— А ще можна, — вагомо додав я, — тимчасово посилити взаємодiю нуклонiв у ядрах урану i таким чином перетворити їх на стiйкi.

Амадiсiв погляд виказував такий непiдробний подив, що сумнiвiв у його щиростi не залишалося. Вiн був просто шокований.

— О МIТРО! ТИ МОЖЕШ ЦЕ ЗРОБИТИ?!

— Можу. Щоправда, Тунель обдурити не вийде. Вiн миттєво розщепить усi зачаклованi ядра. А через вивiльнення енергiї чарiв вибух вийде ще потужнiший.

— Джерело дозволяє тобi манiпулювати такими фундаментальними силами?

— Так само, як i Порядок. Ось чому в Брендона з Брендою є всi пiдстави пiдозрювати тебе. Як верховний жрець Мiтри, ти...

Амадiс голосно чмихнув, скорчивши зневажливу гримасу.

— Ви, вiровiдступники, такi ж невiгласи, як радикали. I ви, i вони ототожнюєте Порядок з Мiтрою, а це не так. Порядок — улюблене творiння Мiтри, вiн лише божественна манiфестацiя, але не Бог, i далеко не досконалий, а часом навiть небезпечний. Якщо ти забув Книгу, нагадаю тобi кiлька рядкiв з неї: „Хай нiхто, крiм пророкiв Моїх, не посмiє ступити на шлях Порядку, позаяк шлях цей повен спокус i приведе не вiдзначених благодаттю Моєю до грiха й божевiлля”. На вiдмiну вiд Гаральда, я не вважаю себе богообраним. Я лише скромний священик, а не пророк, i не претендую на близькiсть iз Вседержителем.

— А от Гаральд претендував, — зауважив я.

— I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?

Я зiтхнув:

— Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.

Амадiс замислено кивнув:

— Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi