Син Cутiнкiв i Cвiтла

пiдстрахуватися.

— А дарма. Дитина може засунути собi пальця до рота й похлинутися, та це ще не привiд зв’язувати їй руки. За нею треба просто доглядати. Дейдра —вроджений адепт, i для неї контакт iз Джерелом такий самий природний, як зiр, слух, нюх...

— Дiвчинку звуть Дейдра? — запитала з заднього сидiння iнша Дейдра, старша.

— Так, мiледi, — вiдповiв Морган. — Її назвали на вашу честь.

— Хто це вирiшив — Дана чи Артур?

— Дана. Артур ще не знає, що в нього є дочка... — Зненацька Морган щосили гупнув кулаком по переднiй панелi. — Дочка, хай менi чорт! Дочка! Це ж було ясно як божий день!

Я вдарила по гальмах.

— Що з тобою, Моргане?

— Ха! Що зi мною! — вигукнув Фергюсон з розгубленим виглядом людини, якiй раптом спало на думку, що вона, можливо, переоцiнила свої розумовi здiбностi. Потiм повернувся до Пенелопи й запитав: — Як тобi мої вуха? Не здається, що вони схожi на вiслючi? А менi здається! Нещодавно цi вуха прогавили одну цiкаву фразу. Бренда назвала Артурову дочку твоєю меншою сестричкою! З цього випливає, що або Дана твоя мати, або Артур твiй батько. Особисто я ставлю на Артура.

Пенелопа зiтхнула:

— Ти виграв, Моргане.

— Ще б пак! Я ж роблю ставки напевне... — Морган запитливо глянув на Дейдру: — Вас це не здивувало, мiледi?

— Я знала давно, — вiдповiла вона. — I Пенелопа знала, що я знаю. Просто ранiше ми вдавали, що нiчого не знаємо.

— Гарненькi справи! — сказав Морган, вiдкинувшись на спинку свого сидiння. — А чому ви з цим крилися?

— Спитай Артура, — сказала я, натиснувши на газ i вiдпускаючи педаль зчеплення. — Коли вiн повернеться.

Машина рушила, плавно набираючи швидкiсть.

Якийсь час ми їхали мовчки. Нарештi Морган замислено промовив:

— От що, Брендо. Я знаю тебе лише три мiсяцi, але впевнений, що ти не з тих, хто спершу щось каже, а потiм думає. Тодi ти не проговорилася, ти навмисне назвала при менi малу Дейдру сестрою Пенелопи. Адже так?

— Так, — вiдповiла я. — I не гани себе за нетямущiсть. Передовсiм, тямущiсть — це вмiння все помiчати й робити правильнi висновки, а загальмованiсть трапляється й вiд великого розуму. Коли думаєш про багато речей одночасно, то iнодi не встигаєш стежити за всiма своїми думками. На моєму професiйному жаргонi це називається переповненням стека.

Роздiл 39 Артур

У певному сенсi злi язики мали рацiю, стверджуючи, що Амадiсовi бiльше личить ряса священика, нiж королiвська мантiя. Вiн був дебелим чоловiком, але не огрядним, з натхненним обличчям, нiби не вiд свiту цього, i з проникливим поглядом ясно-сiрих очей, що, залежно вiд обставин, могли промiнитися самою добротою, лагiднiстю й милосердям, або вивергати блискавицi гнiву Божого. Вiн мав добре поставлений голос професiйного проповiдника, досконало володiв ораторською майстернiстю i мiг вiщати з амвона з ранку до ночi, а паства слухала його, роззявивши роти й розвiсивши вуха.

У мого зведеного брата були двi головнi пристрастi в життi — Мiтра та жiнки, добре що культ Свiтла не зобов’язував священнослужителiв до цнотливостi. Амадiс дуже полюбляв роз’їжджати по Свiтанкових свiтах, що входили в офiцiйнi володiння Дому, i не тiльки тому, що майже в кожнiм з них мав власний гарем. Вiн надзвичайно серйозно ставився до своїх пастирських обов’язкiв i, на загальне переконання, був найкращим iз жерцiв Мiтри за всю iсторiю Царства Свiтла. Рокiв шiстдесят тому наш батько Утер, оцiнивши Амадiсовi успiхи на релiгiйнiй нивi й остаточно переконавшись у його неспроможностi як правителя, задумав був заснувати для нього окрему посаду верховного жерця Мiтри. Проте дiти Свiтла, що звикли бачити в особi короля харизматичного лiдера, протестували проти нововведення i, зрештою, батьковi довелося залишити все як було. Але наразi, коли авторитет королiвської влади упав до нуля, така реформа була не лише можлива, а й необхiдна. Шкода, що Амадiс зрозумiв це так пiзно...

Ми сидiли в широких зручних крiслах перед низеньким столиком, рясно заставленим стравами й напоями. Я вже попоїв i тепер неквапливо пив каву й курив сигарету. Амадiс потягував маленькими ковтками вино — каву вiн не любив, а палив дуже рiдко i не за столом.

— Пам’ятаєш, — озвався я, порушивши тривалу мовчанку, — як ти вперше врятував мене вiд смертi? Тодi Александр розбив електричну розетку i запропонував менi взяти оголенi дроти, сказав, що вони приємно лоскочуть. На моє щастя, ти якраз увiйшов до кiмнати й зупинив мене. А потiм добряче „полоскотав” Александра.

— Ранiше ти цього не пам’ятав, — зауважив Амадiс.

— Буває, що вилiкувавшись вiд амнезiї, люди згадують i те, про що досi не пам’ятали. Так сталося й зi мною.

— Але це був не перший випадок. Ще ранiше Александр дав тобi цукерку зi стрихнiном. Ми з Юноною ледве встигли вiдкачати тебе. Пiсля цих двох замахiв я зажадав вiд батька заборонити Александровi наближатися до тебе, а для бiльшої певностi виготовив тобi спецiальний медальйон, що сповiщав мене та Юнону, коли неподалiк з’являвся Александр.

— Медальйон я добре пам’ятаю, — сказав я. — Вiн неодноразово рятував мене вiд побоїв у тi часи, коли я сам ще не мiг постояти за себе. Веселi були деньки.

Я замовк, щоб припалити чергову сигарету.

— Артуре, — промовив Амадiс. — Скажи, тiльки чесно. Невже ти вважаєш мене здатним холоднокровно вбити жiнку? Тим бiльше мою дружину з моєю дитиною.

Я витримав значну паузу i лише потiм вiдповiв:

— За колишнього Амадiса я мiг би поручитися. Але час сильно змiнює людей, i за минулi двадцять сiм рокiв ти мiг стати зовсiм iншою людиною. Чого тiльки вартi твої намагання очорнити Брендона — а ранiше ж ти понад усе цiнував сiмейну солiдарнiсть, завжди виступав у ролi миротворця, тебе дуже засмучувала наша ворожнеча з Александром, ти повсякчас твердив, що брати мають жити у мирi та злагодi... I взагалi, якого бiса ти поперся в полiтику? Тебе нiколи не приваблювала свiтська влада, ти навiть зброю не любиш носити.

Амадiс важко зiтхнув i поставив свiй келих на стiл.

— В усьому виннi мої комплекси i прагнення позбутися їх. Я хотiв довести собi й iншим, що можу впоратися з владою... але довiв зворотне. Та й батько був гарний. Вiн так принизив мене, що я просто не мiг стерпiти. Менi здавалося, що всi тикають менi в спину пальцями, нишком кепкують з мене...

— I вирiшив провчити їх?

— Насамперед батька. Хай простить мене Мiтра, наш батько був воiстину великою людиною, але вiн був i винятково безсердечною людиною. Чому просто не поговорив зi мною i не дав менi зрозумiти, що не хоче бачити мене своїм наступником? Я б сам вiдрiкся вiд титулу кронпринца, без найменшого примусу з його боку.

— Ти мiг би зробити це й за власною iнiцiативою.

— Мiг, але не зробив. Я боявся батькових докорiв, не хотiв зайвий раз почути, що не виправдав його сподiвань. Я ж навiть не пiдозрював про його справжнi намiри... I потiм, мене обурив цинiзм, з яким вiн використав твоє iм’я, щоб усунути мене зi Брендонового шляху. Це було пiдло й аморально.

— I ти вiдплатив тiєю ж монетою, — прокоментував я. — Пiдлiстю на пiдлiсть, аморальнiстю на аморальнiсть. Вiд образи i приниження ти розколов родину на два ворожi табори. Твоїми намаганнями