Брендон i Бренда ледь не перетворилися на вигнанцiв через тi безглуздi плiтки про них...

Аж тут Амадiс коротко реготнув:

— Ну, нi, цього ти менi не пришиєш. Нiякої потреби очорнювати близнюкiв не було. Вони самi з п’ятнадцяти рокiв всiма силами дискредитували себе. Я не знаю, спали вони одне з одним чи тiльки пробували, але так гостро реагували на найневиннiшi жарти з приводу їх тiсної дружби, з таким обуренням вiдкидали будь-якi натяки на їхню близькiсть, так палко переконували всiх i кожного, що мiж ними нiчого немає й бути не може... А втiм, я не виправдуюся. За час твоєї вiдсутностi я наламав стiльки дров, що зараз от-от спалахне пожежа. I кров, що проллється, буде на моїй совiстi. А дурненька Рахiль зараз звiтує перед своїм Адонаєм за впертiсть, яка зрештою довела її до смертi. Якби вона була менш амбiцiйною, менш честолюбною й марнославною... Так що й казати! Однаково минулого не повернеш.

— Коли ти почав думати про те, щоб поступитися Брендону короною?

— Фактично з першого дня царювання.

— А проте й далi сидiв на тронi. Чому?

— Якщо вiдверто, те попервах менi бракувало мужностi визнати свою поразку. Часом дуже важко вiдрiзнити гордiсть вiд гординi, особливо коли твої опоненти налаштованi вкрай агресивно й непримиренно. А потiм з’явилася Рахiль, справи в Домi пiшли на лад... гм, бiльш-менш. У всякому разi, Брендоновi прихильники перестали торочити, що Дiм занепадає просто на очах, i пророкувати моє швидке падiння. Я знайшов твердий грунт пiд ногами i вже мiг розмовляти з опозицiєю на рiвних, пропонувати компромiс, а не здаватися на милiсть переможцiв. Але... — вiн замовк у задумi.

— Але вперлася Рахiль, — пiдхопив я.

— Саме так, — кивнув Амадiс. — Влада запаморочила їй голову, вона не хотiла бути дружиною просто верховного жерця, їй потрiбна була лише корона.

— А ти не мiг нi в чому перечити їй. Дивний ти, брате. Жiнки наввипередки чiпляються тобi на шию, але щойно вони стають твоїми, то здобувають над тобою цiлковиту владу. Ти ладен потурати будь-яким їхнiм примхам. — Я помовчав, вагаючись, потiм запитав: — А як узагалi вийшло з вашим шлюбом?

— Мабуть, тобi розповiли баєчку про те, буцiмто цар Давид пiдсунув менi свою дочку в ролi троянського коня?

— Серед iнших чув i таку версiю.

— Усе це сон рябої кобили. Як, власне, й те, що я одружився з Рахiллю, щоб досадити родичам. Нiякого злого намiру нi з чийого боку не було. Просто одного чудового дня нашi шляхи-дороги перетнулися i... — Амадiс не закiнчив i всмiхнувся тiєю особливою усмiшкою, глибокий змiст якої, мабуть, здатнi збагнути лише найзатятiшi ловеласи. — Ти знаєш, Артуре, я люблю всiх гарненьких жiнок, але в Рахiлi було щось особливе; мене вабило до неї з нездоланною силою... Слово честi, менi її дуже бракує.

I тут я зрозумiв, що вже винiс свiй вердикт. Передi мною був колишнiй Амадiс, якого я добре знав i який, попри всi свої недолiки, менi подобався. Я хотiв вiрити в його невиннiсть i вiдчув величезне полегшення, переконавшись, що справдi вiрю йому...

— Яблунi вже зацвiли? — поцiкавився я.

Амадiс уважно подивився на мене. У його очах застигло нiме запитання.

— Так, — сказав вiн. — Саме цвiтуть.

Я встав.

— Якщо не заперечуєш, давай прогуляємося в саду. Я так скучив за квiтучими золотими яблунями.

Це була моя вiдповiдь. Амадiс дуже любив свiй яблуневий сад, де акуратними рядами мiж вузенькими алейками росли карликовi дерева, що двiчi на рiк приносили невеликi соковитi плоди з золотавою шкiркою, а в перiод цвiтiння духмянiли п’янким ароматом. Одного разу, ще бувши пiдлiтками, ми з Александром улаштували там дуель до першої кровi (мiж iншим зауважу, що я перемiг); Амадiс, довiдавшись про це, аж нестямився з лютi. Вiн назвав свiй сад острiвцем миру та злагоди в бурхливому океанi пристрастей i суворо заборонив нам приходити туди, як вiн висловився, „з каменем за пазухою i зi злом на душi”. Я запам’ятав його слова.

Ми разом вийшли з кабiнету i попрямували уздовж людного коридору, дорoгою привертаючи до себе загальну увагу. На мене поглядали з цiкавiстю, а на Амадiса — з невизначенiстю... Так, так, я не обмовився — саме з невизначенiстю. Всi розумiли, що подальша Амадiсова доля залежить вiд мене, i тепер, дивлячись на нас, напружено гадали, що я врештi вирiшив, i, вiдповiдно, як їм ставитися до людини, що лише недавно була їхнiм королем. Хто вiн — мiй бранець чи член майбутнього дуумвiрату, духовний лiдер Дому Свiтла? А втiм, той факт, що ми йшли плiч-о-плiч i мирно розмовляли, давав надiю, що єднiсть у сiм’ї буде вiдновлена.

Наприкiнцi коридору Амадiс сповiльнив ходу. Його увагу привернув худорлявий юнак середнього зросту, з карими очима й темно-каштановим волоссям. Вiн самотньо стояв бiля стiни й дивився на Амадiса не так, як iншi. У його поглядi не було невизначеностi, а було добре знайоме менi передчуття далекої дороги.

— Здрастуй, Джоно, — сердечно мовив Амадiс, зупинившись перед юнаком. — Ти хотiв поговорити з мною?

— Хотiв засвiдчити вам свою повагу, мiлорде, — вiдповiв вiн чи то з англiйським, чи то з єврейським акцентом. — I попрощатися. Сьогоднi я залишаю ваш Дiм.

— Повертаєшся в Iзраїль?

— Нi, мiлорде. Там я вже був.

— Тебе не прийняли?

— Можна сказати, що так. Його величнiсть Давид поставився до мене приязно, зате iншi дали зрозумiти, що моя присутнiсть на Землi Обiтованiй небажана.

— I що думаєш робити?

Юнак, якого звали Джона, безпомiчно знизав плечима:

— Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батькiвщину матерi, поживу там трохи, потiм... А далi видно буде. Зрештою, Всесвiт великий, десь таки знайдеться в ньому мiсце для мене.

— Щасти тобi... — Амадiс повернувся до мене: — Артуре, дозволь вiдрекомендувати тобi Йону бен Iсаю, сина Iсаї бен Гура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахiлi й загинула разом з нею.

Той стримано вклонився:

— Моє шанування, мiлорде. Я багато чув про вас i хочу сподiватися, що ви зможете запобiгти вiйнi мiж нашими Домами.

— Я теж хочу сподiватися, — вiдповiв я, втiм, без особливої надiї. — Отже, вашим батьком був Iсая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.

— Вiн теж не знав. Це виявилося вже пiсля його смертi.

— Часом так буває, — сказав я з розумiнням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Iсая.

Вiн сумовито зiтхнув:

— Називайте мене Джона, мiлорде. Так вимовляли моє iм’я, коли я був дитиною й пiдлiтком... До того ж тепер я просто Джона. Джона i все... З вашого дозволу, мiлорди, я маю йти.

Амадiс ще раз побажав Джонi удачi, i ми розiйшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:

— Мабуть, у хлопця великi неприємностi.

— Авжеж, — кивнув мiй брат. — Вiн став майже вигнанцем.

— А чому?

— З власної дуростi... чи то порядностi. Джона був одним з тих наближених Рахiлi, що разом з нею дали присягу на вiрнiсть Дому Свiтла; i вiн виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу вiн був Рахiлiним радником... — Амадiс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвiр. Перш нiж вiдчинити їх, брат зиркнув на мене й iронiчно всмiхнувся. — Тобто, я хотiв сказати, що Джона був одним з моїх державних радникiв. Але недовго. Незабаром вiн позбувся посади, бо дозволяв собi критикувати полiтику Рахiлi.

— З яких позицiй?

— З позицiй наших опозицiй. Вiн переконував Рахiль, що у своїх рiшеннях вона має виходити насамперед з iнтересiв Свiтла, а не пiклуватися про вигоду для Iзраїлю. До речi, якщо ти думаєш, що моя

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату