Син Cутiнкiв i Cвiтла

— То ти знаєш?!

Дейдра вмостилася в сусiдньому крiслi й вiдповiла:

— Що Пенелопа Артурова донька, я знаю давно. I вона знає, що я знаю. А минулого тижня менi вже набридла ця гра, i я прямо запитала, як звали її матiр. Вона й вiдповiла. Взагалi, я не зрозумiю, навiщо ви це приховали.

— Є причини. Пенелопа не казала тобi, ким доводилася Артуровi Дiана?

— Невже сестрою?

— Не так круто. Тiткою по матерi. Хоча й була на п’ять рокiв менша за Артура.

— Розумiю, — замислено мовила Дейдра. — Пенелопа боїться, що на неї скоса дивитимуться... Але ж вона в цьому не винна. Як, власне, й Артур. Не даремно кажуть, що любов слiпа i серцю не накажеш. Людина любить того, кого любить, а не того, кого хоче любити.

— Ти не засуджуєш Артура? — запитала я.

Дейдра зрозумiла, що я маю на увазi, i на її обличчя набiгла тiнь.

— Не засуджую... Але менi гiрко й боляче. Я так мрiяла про справжнє, велике кохання... Менi здавалося, що я знайшла його, що буду щаслива... — Її вуста зблiдли i затремтiли. — Та тут втрутилася Дана i разом з Джерелом зруйнувала всi мої мрiї, всi надiї...

Я пересiла зi свого крiсла до Дейдри й мiцно обняла її.

— Ти щось почуваєш до Брендона?

— Так, бажання, пристрасть... Але ми не були близькi.

— Я знаю.

Якийсь час ми мовчали. Пригорнувшись до мене, Дейдра ледве стримувала сльози. Нарештi вона запитала:

— Як там вони?

— Поки розбираються в ситуацiї. Брендон ще не прийняв Амадiсового зречення. — Я зробила виразну паузу й подивилася їй в очi. — Дейдро, як ти ставишся до того, щоб помiняти свiй вiнець Авалона на корону Свiтла?

— Пропонуєш розлучитися з Артуром i вийти за Брендона?

— Так.

— I Артур згоден?

— Так.

Дейдра iстерично хихикнула:

— Далебi, до чого ми докотилися! Брати мiняються жiнками... Розкiшний буде скандал!

— Та вже ж буде, — пiдтвердила я. — Пiсля свого коронування Брендон розлучиться з Даною. Вони обоє визнали, що їхнє одруження було помилкою.

— Отже, Дана повернеться назад?

— Так.

— От цiкаве питання, — промовила Дейдра, намагаючись зобразити цинiзм, однак у її голосi бринiла гiркота. — Там, в Екваторi, з ким вона спить — з Брендоном чи з Артуром? Чи з обома по черзi?

— Нi з ким, — вiдповiла я. — Зараз Дана не з ними. Вона повернулася назад.

— Правда? Менi нiхто не сказав.

— Бо нiхто не знає. Дана не в Авалонi.

— А де?

Я забарилася з вiдповiддю. Власне, тому я й прийшла до Дейдри, щоб сказати їй усю правду, але тiльки тепер повною мiрою усвiдомила, який це буде для неї удар. Та iншого виходу я не бачила. Дейдра повинна знати про свою тезку, вона повинна прийняти рiшення. Корона Свiтла чекає на неї, а Брендон дуже її потребує.

— Дейдро, — м’яко заговорила я. — Мушу сказати тобi одну рiч. Це буде неприємно для тебе, але ти маєш знати.

Вона пiдвелася з крiсла, вiдiйшла до вiкна i, дивлячись на вiчнозелений двiрський парк, з якимсь неприродним спокоєм запитала:

— Дана чекає вiд Артура дитину?

— Ну... ти майже вгадала, — вiдповiла я.

Вона повернула до мене своє обличчя, на якому був написаний подив.

— Як це „майже”? Хiба можна майже чекати дитину?.. Чи вона не знає, вiд кого вагiтна?

Я глибоко вдихнула, потiм видихнула.

— У Дани вже є дитина. Дiвчинка. Вона народила її у свiтi, де час тече дуже швидко.

Дейдра судомно зчепила пальцi рук i, закусивши губу, з болем i мукою подивилася на мене. По її щоцi скотилася велика сльоза, а з грудей вирвалося кiлька здавлених схлипiв. Потiм вона, не мовивши анi слова, прожогом кинулася до дверей, що вели в спальню.

Я важко зiтхнула, але за Дейдрою не пiшла. Зараз бiдоласi треба побути самiй, оплакати втрачене кохання, зруйнованi iлюзiї, загублене щастя. Вона має пройти босонiж по скалках розбитих надiй, щоб вибратися з глухого кута, куди завело її життя, i ступити на новий шлях. Вiн теж не буде встелений трояндами — але Брендон подбає про цiлющi трави для її зранених нiг i про нiжнiсть для її стражденного серця...

У дверi постукали, i я дозволила ввiйти. З’явилися Морган i Пенелопа.

— Вона вже знає? — запитав Фергюсон.

— Так.

— I як вiдреагувала?

— Плаче в спальнi.

Вiн знизав плечима:

— Iншого я не чекав.

— Даремно ти, — з докором озвалася Пенелопа. — Навiщо травмувати її?

— Рано чи пiзно довелося б. I краще зробити це зараз.

— Захопилась iдеєю влаштувати особисте життя Брендона?

— Не заперечую, маю це на метi. Та насамперед я дбаю про те, щоб твоя менша сестричка зростала в повноцiннiй сiм’ї, з татом i мамою, якi любили б її й один одного.

— Але...

— Ти просто ревнуєш, Пеннi. Ти вже притерпiлася до Дейдри i тепер не хочеш, щоб її мiсце посiла iнша жiнка. Проте з цим доведеться змиритися.

Пенелопа зiтхнула:

— Твоя правда, Брендо. Я таки ревную... трохи. — Вона помовчала, вiдтак додала: — Мабуть, ми можемо йти. Не думаю, що Дейдра захоче приєднатися до нас.

— А я думаю, що захоче, — заперечила я.

— Я певен цього, — пiдтримав мене Морган.

Наче в пiдтвердження наших слiв (а може, вона чула нас), зi спальнi вийшла Дейдра. Її блiде обличчя й запаленi очi свiдчили, що вона плакала.

— Я хочу бачити її. Дочку Артура й Дани.

— Ми з Пенелопою теж хочемо, — вiдповiла я. — Морган уже домовився з Даною i зараз проведе нас до неї.

— Я з вами, — рiшуче заявила Дейдра. — Ходiмо.

Мої особистi апартаменти прилягали до Дейдриних покоїв. Ми проминули кiлька кiмнат i ввiйшли до мого робочого кабiнету, в одну iз стiн якого були вбудованi потайнi дверi, замаскованi пiд шафу. Коли минулого мiсяця ми з Артуром установлювали чари, що блокували доступ до Тунелю в межах усього Авалона, то завбачливо створили зо два десятки так званих „нiш”, де ми, адепти Джерела, могли скористатися своєю здатнiстю до миттєвих перемiщень (цього не потребувала лише Бронвен — у ранзi Хазяйки вона могла потрапити в Безчасiв’я попри всi блокувальнi чари). А для звичайних запричащених чаклунiв Тунель у „нiшi” був так само недоступний, як i в будь-якому iншому мiсцi Авалона.