— Навпаки, — заперечив вiн. — Боюсь, я надто говiркий. Менi треба було взагалi мовчати, поки ви нi про що не питали.

— Гм... добре. Дiонiс розповiв, що ти попередив його про спроби Рахiлi пiдiслати в мою команду шпигунiв. Чому ти це зробив?

Джона з гiркотою посмiхнувся:

— Мої спiввiтчизники сказали б, що з пристрастi до зрадництва.

— Мене не цiкавить, що сказали б твої спiввiтчизники. Я хочу знати про твої справжнi мотиви.

— Якщо серйозно, — вiдповiв вiн, — то я вважаю, що нiхто не має права втручатися в будiвництво нового Дому. На моє переконання, це аморально й неетично. Крiм того, я не сумнiвався, що шпигуни будуть викритi й без мене. Але тодi ви могли б розцiнити приватну iнiцiативу Рахiлi як цiлеспрямовану полiтику всього Iзраїлю.

— Зрозумiло, — сказав я. — Мiж iншим, Дiонiс вважає тебе досить порядним, але занадто честолюбним.

— Може, й так, — не став заперечувати Джона.

— Вiн думає, — вiв далi я, — що ти не задовольнишся роллю рядового члена Дому i претендуватимеш на бiльше.

— Це правда. Кожен прагне посiсти те мiсце, яке вiн заслуговує.

— Ти дуже вiдвертий, — зауважив я.

— Краще бути вiдвертим, нiж лукавим.

— Раз так, то скажи вiдверто, чим ще, крiм порядностi, ти керувався, виступаючи проти полiтики Рахiлi? Адже це коштувало тобi мiсця королiвського радника.

— Зате я здобув прихильнiсть Амадiса, а багато дiтей Свiтла поступово перестали бачити в менi чужинця. Що ж до полiтичного курсу Рахiлi, то вiн вiд початку був приречений. Я передбачав той день, коли Амадiс помириться з Брендоном, i тодi моя лояльнiсть буде... вiрнiше, була б зарахована. Але загибель Рахiлi перекреслила мої плани. Я не мiг залишатися в Домi, який воюватиме з моїм народом.

— А чому ти взагалi прийняв пiдданство Дому Свiтла?

— По-перше, так учинила Рахiль. А по-друге, i це, мабуть, головне, в Iзраїлi менi однак нiчого не свiтило. Формально я належу до королiвської родини, та разом з тим я байстрюк i напiвкровка. Дитинство та юнiсть я провiв у свiтi простих смертних, навiть не пiдозрюючи про своє походження. Ви, певно, звернули увагу на мiй акцент.

— Англiйський, — сказав я. — Нi, американський.

— Я був громадянином США на Землi Без Арафата, — пiдтвердив мiй здогад Джона. — I я покривлю душею, коли скажу, що дуже прив’язано до Землi Обiтованої.

— Ти не змiг прижитися в Домi Iзраїлевiм?

— На жаль, нi. Був би я просто байстрюком i напiвкровкою, нiяких проблем з моєю асимiляцiєю не виникло б. Але, собi на бiду, я син Iсаї бен Гура i вже одним цим фактом нажив собi багато ворогiв серед найближчих родичiв. Якби я знав, що все так станеться, то приховав би своє походження.

Я зiтхнув:

— Якби ми вмiли передбачати майбутнє, то були б не людьми, а богами... — Я замовк i глянув на годинник. Церемонiя в Головному храмi Мiтри наближалося до завершення, а її кiнцiвка й справдi обiцяла бути ефектною. Звiсно, всi тi „чудеса”, що їх творив Амадiс, були звичайнiсiнькими чарами, але мене завжди вражали його майстернiсть, вишуканiсть i артистизм у чаклунському мистецтвi. — Добре, менi час iти. А ти маєш день на збори. Якщо не передумаєш, чекай мене завтра у Країнi Сутiнкiв. Ми вiдбуваємо вiдразу пiсля зустрiчi з царем Давидом.

— Ви вестимете перемовини? — поцiкавився Джона.

— Їх вестиме Брендон, король Свiтла. А моя участь обмежиться роллю спостерiгача. — Я встав з крiсла. — Отож не спiзнюйся.

— Не спiзнюся, — пообiцяв Джона. — I не передумаю. Я зараз же подамся в Сутiнки i проведу свiй останнiй день в Екваторi, насолоджуючись красою Олiмпу.

А я повернувся в Сонячне Мiсто, де став свiдком „чудес” в Амадiсовiм виконаннi, пiсля чого розпочався святковий бенкет з нагоди коронування. Безтурботно поглинаючи священну печеню з жертовного бика, я навiть не пiдозрював, що саме в цей час Джона готує менi велику свиню. При оцiнцi людей я занадто покладався на свою iнтуїцiю, за що мене частенько критикував Дiонiс, пророкуючи, що колись я про це пошкодую. На жаль, так i сталося. У найневдалiший момент iнтуїцiя мене зрадила.

Роздiл 42

Бренда

З усiма попереднiми групами „пiдсадних качок” я проводила по кiлька годин — докладно iнструктувала їх, знайомила з мiсцевою географiєю та iсторiєю, вiдповiдала на всi запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, пiсля чого я передала новачкiв пiд опiку двох iнших найманцiв, що вже понад тиждень самостiйно вивчали цей свiт, а сама мерщiй повернулася в Авалон.

Опинившись у своїй „нiшi”, я виявила, що мене морозить, а ноги пiдкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нiкотин подiяв на мої нерви заспокiйливо, i поступово сумбур, що панував у моїй головi, поступився мiсцем хоч i плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарештi я змогла не лише думати, а й розмiрковувати, аналiзувати, робити висновки.

Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нiчого. Пiд час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, менi навiть на думку не спало розпитати подробицi. А згодом, мене почало трясти вiд страху, що будь-якої митi вiддалена братова присутнiсть стане вiдчутнiшою, потiм мене закрутить у вирi його емоцiй, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тiло — продовженням мого...

Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марнi. Брендон уже був близький iз Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, нiби вiн мiцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свiчку, не пестила його руками тiло жiнки, не цiлувала його вустами її вуста... То, може, це взаємно? Так мусить бути! Iнакше це буде кричущим порушенням усiх законiв буття та моралi. Поза сумнiвом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може вiн бути такою паскудною гнидою.

Я заплющила очi й почала уявляти себе в чоловiчих обiймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всi бар’єри мiж мною та Брендоном. Але нiчого не виходило — клята пiдсвiдомiсть затято опиралася цьому, охороняючи мiй та братiв спокiй. Зрештою, в моїй уявi, мов кролик iз капелюха, виник мiй покiйний чоловiк... I на мене нахлинули гiркi, болiснi спогади про тi кiлька мiсяцiв, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межi божевiлля. Я кинула свою дурну витiвку й розревiлася, як мале дитя.

Сльози принесли менi полегкiсть. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпiння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначенiсть i завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподiвання — лише чергова iлюзiя, то нехай вона чимшвидше розвiється.

Я глянула на годинник. В Авалонi була четверта ранку, у Сонячному Мiстi — восьма вечора, церемонiя в храмi вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолi святкового столу i їсть печеню з жертовного бика. Ну й дiдько з ним, хай похлинеться!

Я встала з дивана, пiдiйшла до дзеркала й наклала на нього вiдповiднi чари. Воно миттєво помутнiло, а за кiлька секунд почувся незадоволений голос:

— Хто там?

— Це я, Бренда.

— Ах, Брендо... Привiт, сонечко. — Хоча туман у дзеркалi не розступався, я виразно уявила сонний Морганiв осмiх. — Чому так рано встала?

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату