Завтра й побалакаємо. Бувай, братику”. — I я перервала зв’язок.
Хвилин за п’ять Морган сказав:
— Щойно зi мною розмовляв Артур. Був дуже милий i делiкатний. Пообiцяв вiдiрвати менi голову, якщо я скривджу тебе.
— Вiн п’яний.
— Я це вiдчув. Але in vino veritas — вiн майже прямим текстом заявив, що я останнiй з-помiж його знайомих, з ким вiн волiв би бачити тебе. До речi, а чому ти вибрала мене?
— Сама не знаю. Мабуть, тому що iнший на твоєму мiсцi дiяв би не так рiшуче. А менi прелюдiї були нi до чого.
Морган зiтхнув:
— Дякую за вiдвертiсть.
— I ще, — квапливо додала я, — ми з тобою добрi друзi.
— Тiльки не кажи, що це в нас уперше i востаннє.
— Цього я не кажу. Зараз я тебе дуже потребую.
— А потiм?
— Тодi й видно буде. Може, народжу дитину. — На думку про те, що тепер можу стати матiр’ю, я мало не заревiла. — Обов’язково народжу.
— Вiд мене? — запитав Морган.
— Може, й вiд тебе. Як вийде.
— А навiщо покладатися на випадок. Я тут на дозвiллi склав кiлька заклять...
— Я знаю їх кiлька десяткiв, але не збираюся вдаватись до них. Нехай усе станеться саме собою. Нехай буде сюрпризом. Приємним... — З цими словами я солодко позiхнула. — Давай спати, Моргане. Я втомилася.
Уже засинаючи, я почула, як вiн ласкаво називає мене кiшечкою, ще встигла подумати, що ми з ним два чоботи пара — кiт i кiшка, а потiм сон остаточно здолав мене. Уперше за багато рокiв я спала в обiймах чоловiка, i вперше за все життя — без кошмарiв, спокiйно i безтурботно...
*
Коли я прокинулася, Моргана поруч не було, а на подушцi лежала записка, у якiй вiн повiдомляв, що подався зустрiчати високих гостей — сьогоднi в Порт-Нiор мало прибути судно з iрландськими чаклунами та вiдьмами. Це була перша така численна й поважна група гостей зi Старого Свiту. Король Iрландiї, зачувши про Причастя, не став гаяти часу на дипломатичнi перемовини, а разом з родичами та придворними стрибнув на корабель i вiдплив до Логрiсу. Така гiдна подиву оперативнiсть могла б ускладнити нам життя — але, на щастя, Артур дiйшов висновку, що його подальше перебування в Екваторi не конче необхiдне, i вирiшив повернутися одразу пiсля Брендонового коронування.
У своїй записцi Морган просив мене замiнити його на засiданнi кабiнету мiнiстрiв, а наприкiнцi додав зворушливий постскриптум: „Брендо, ти чудо. Цiлую твої солодкi губки”.
Я навiть схлипнула вiд розчулення, а пiсля недовгих роздумiв зв’язалася з Пенелопою.
„Привiт, Брендо”, — озвалася вона.
„Привiт. Де ти зараз?”
„В Авалонi. Щойно прокинулася. А ти?”
„Так само. Що збираєшся робити?”
„Поснiдаю, а потiм кину монету. Якщо випаде профiль Артура, пiду няньчитися з Дейдрою, а якщо дракон — займуся фресками в соборi”.
„Пеннi, дорогенька, — попросила я, — зроби менi послугу. Проведи сьогоднiшню нараду мiнiстрiв”.
„Я не...”
„Ну, будь ласочка, дуже тебе прошу. Морган зустрiчає iрландцiв у Нiорi, а я... Я просто не можу!”
„Зле почуваєшся?”
„Навпаки, дуже добре. Тому хочу провести цей день з малою Дейдрою...”
„А менi пропонуєш весь день слухати занудливi доповiдi”, — ображено сказала Пенелопа.
„Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду”.
Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.
Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу” i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш” там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.
Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.
— Хто? — запитав вiн з туману.
— Бренда.
— Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?
— Щойно звiдти. Як тебе знайти?
— Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.
— Добре. Зараз буду.
Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.
Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.
— Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.
Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.
Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:
— Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.
— Вона мати. Цим усе сказано.
— Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.
— Ще кохаєш Дану? — запитала я.
— Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.
— Ти знаєш, що вона вiдмовилася стати королевою Свiтла?
Колiн ствердно кивнув:
— А також знаю, що Брендон, їй на зло, узяв шлюб iз Бронвен. Двi години тому я зустрiчався з сестрою в Безчасiв’ї. Вона здалася менi дуже щасливою... не знаю, чи довго це триватиме. Боюся, що нi.
