— Треба поговорити. Ти зайнятий?
— Загалом, так. Сплю... цебто спав.
— Маю на увазi iнше, — уточнила я.
— А-а!.. Нi, на жаль, я вiльний. Просто моє дзеркальце десь запропастилося, а вставати лiньки.
— Може, таки встанеш?
Морган зiтхнув:
— Гаразд, умовила...
— I зустрiнемося в твоєму кабiнетi. Бувай.
Я перервала зв’язок й одразу перемiстилася в Морганову „нiшу”, обставлену не так затишно як моя, але й не без претензiй на вишуканiсть. Щоправда, загальне враження псувало кiлька кольорових плакатiв на стiнi з зображенням голих дiвиць — хоча, з iншого боку, ця деталь красномовно свiдчила про характер хазяїна „нiшi”.
Я зручно вмостилася в крiслi i стала чекати. Заодно розглядала плакати, гадаючи, що привабило Моргана саме в цих дiвицях. Завдяки Брендону я мала чималий досвiд оцiнки жiнок з чоловiчої точки зору.
Хвилини за три дверi „нiшi” вiдчинилася i на порозi з’явився Морган, одягнений у червоний халат поверх пiжами, умитий, причесаний i нiтрохи не сонний. Якби я не знала про його звичку голитися перед сном, то, напевно, подумала б, що вiн збiгав у Безчасiв’я i там ретельно зiшкрябав свою щетину.
— Ще раз привiт, — приязно мовив Морган. — Проходь. Мiж iншим, дверi були незамкненi.
Я ввiйшла в кабiнет i розгублено зупинилася посеред кiмнати. Навiть не знала, з чого почати. Морган пильно придивився до мене i сказав:
— Маєш такий вигляд, наче думаєш про те саме, що й я.
— Залежить про що ти думаєш.
Вiн розв’язно посмiхнувся:
— А про що може думати чоловiк у присутностi такої чарiвної жiнки?
Це була наша традицiйна розминка, але цього разу я не збиралася обертати все на жарт. Мене знову затрусило вiд страху, проте я швидко опанувала себе i грайливо вiдповiла:
— Виходить, нашi думки крутяться в одному напрямку.
Морган ошалiло втупився в мене. Якби я нi з того, нi з сього вперiщила йому дрючком по головi, вiн здивувався б менше.
— Ти серйозно, сонечко?
— Т-т... — Раптом менi перехопило подих, i я заклякла з роззявленим ротом. Та врештi злiсть на себе, на свiй страх, на свою безпораднiсть, повернула менi самовладання. — Так, серйозно! Хай тобi чорт, Моргане, поцiлуй мене! Чи ти чекаєш, поки я передумаю?
Морган пiдступив до мене, обiйняв i поцiлував у губи. Правду кажучи, я чекала, що вiн накинеться на мене, мов хижий звiр, але насправдi все було iнакше. Його мiцнi обiйми не завдавали менi болю, його поцiлунок був нiжний i лагiдний, а коли вiн дав волю рукам, то не для того, щоб жадiбно лапати моє тiло, а щоб гладити мене.
— Ти як статуя, Брендо, — сказав Морган, ще раз поцiлувавши мої занiмiлi губи. — Тебе наче паралiзувало.
— То допоможи менi, — майже заблагала я. — Допоможи позбутися страху.
I вiн допомiг. Не розповiдатиму, як це було. По-перше, це наша з Морганом особиста справа; а по- друге, я кепсько пам’ятаю, що ми тодi робили. В будь-якому разi — мовчу.
Потiм ми лежали в лiжку й курили, недбало струшуючи попiл просто на пiдлогу. В камiнi весело трiскотiли охопленi вогнем дрова. Зима в Авалонi зазвичай м’яка, найчастiше безснiжна, але ночами буває холодно. I хоча в житлових примiщеннях палацу вже були встановленi електричнi обiгрiвачi, Морган за старою звичкою вiддавав перевагу камiну — щоправда, вдосконаленому, з автоматичною подачею дров.
— Брендо, — нарештi озвався вiн. — Ти чортеня.
— Справдi? — лiниво мовила я.
— Справдi. Ти — щось особливе. Менi ще нi з ким не було так добре, як з тобою.
— Менi теж, — сказала я чисту правду.
— Нi, я серйозно, — наполягав Морган, вирiшивши, що я iронiзую. — Хоча спочатку ти була холодна, мов крижина, але потiм як розтанула... то вже розтанула! — Вiн трохи повагався, а вiдтак додав: — Знаєш, я грiшним дiлом вважав, що тебе цiкавлять винятково дiвчата.
— Так воно й було, — чесно зiзналася я. — У певному сенсi.
— Як це?
— Не має значення. Що було, те сплило. Нарештi я стала жiнкою.
— Ти й ранiше була жiнкою.
— Лише зовнi. А внутрiшньо... — Тiнi минулого зринули з моєї пiдсвiдомостi, i мене знову пойняв страх.
Морган негайно вiдчув це i пригорнув мене до себе. Дивно, але в його обiймах я вiдчула себе в цiлковитiй безпецi.
— Тебе колись згвалтували? — спiвчутливо запитав вiн.
— Гiрше, — вiдповiла я, здригнувшись. — Набагато гiрше... Тiльки нiчого не питай.
— Не питатиму... А в тебе давно не було чоловiкiв?
— Майже тринадцять рокiв за моїм особистим часом.
Морган аж присвиснув:
— Матiнко божа! Я б давно повiсився.
— Iнодi виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилiкувалася.
Ми замовкли, насолоджуючись присутнiстю один одного. Я почувала себе найщасливiшою жiнкою в свiтi, але десь у глибинi моєї iстоти зрiв страх, що це лише iлюзiя, гарний сон, який не може тривати вiчно. Колись я прокинуся — i повернеться колишнiй кошмар...
Звичайно, то були дурницi. Я усвiдомлювала, що не сплю i не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.
„Привiт, сестричко, — вiн одразу впiзнав мої позивнi. — Як нашi „качки”?”
„Вже розлетiлися, — вiдповiла я. — Диверсанти готовi до пiдривної дiяльностi. А як там у вас?”
„Свято триває. Бенкет якраз у розпалi”.
„Бика зжерли?”
„Давно. А обгризенi кiстки миттю розтягли на сувенiри”.
„А як Брендон?”
„Вiн просто чудовий. Тримається так, наче все життя сидiв на тронi Свiтла. Гм... Не знаю, що на нього найшло, але час вiд часу вiн кидає на Бронвен такi ласi погляди, немов хоче її з’їсти”.
„Навiть так! — Я насилу притлумила iстеричний смiх. Моє збудження таки передалося братовi — але в якiй формi! О, нескiнченносте, ти прекрасна! Я славлю тебе... — До речi, Артуре. Вгадай, де я зараз?”
„Де ж iще? Певно ж у лiжку з Морганом”.
„Чорт! Як ти здогадався?” — вразилася я.
Пiсля спалаху щирого подиву на iншому кiнцi лiнiї запанувала мовчанка. Лише за кiлька секунд Артур вiдновив нормальну iнтенсивнiсть зв’язку i недовiрливо запитав:
„Сестричко, ти не жартуєш?”
„Але ж ти сам...”
„Провалитись менi в царство Аїда! Це ж був просто п’яний дотеп... Як ти почуваєшся?”
„Як наречена в першу шлюбну нiч. Єдине мене хвилювало, чи не позначилося це на Брендонi”.
„Не бiйся, не позначилося... Але ж, Брендо! Морган гарний хлопець, проте дуже небезпечний тип. Якщо вiн...”
„Годi, Артуре, — перебила я його. — Я вже доросла дiвчина i сама дам собi раду. Продовжуй веселитися, а завтра, коли протверезiєш...”
„Завтра я повертаюся, i якщо...”
„Тим бiльше, — сказала я, вже шкодуючи, що завела цю розмову; схоже, Артур здорово набрався. —
