як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!
К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!
Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!
К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?
Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…
К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!
Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…
К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя…
Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж — радощiв не зазнали, з лихом — приятелi… горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене — легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д м и т р о. I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).
Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.
В И Х I Д VII
Катря i Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує).
К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…
К а т р я (зiтха). Ох! Не випада… i не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…
К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!
М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись…
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється… плеще на мене…
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?
К а т р я. Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти менi вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…
К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде — не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матiр — погано.
К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?
М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка — сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…
К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…
М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а нiчка — наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!