К а т р я. Нi… вiн… зас-ту-пав-ся… (Давиться словами i усмiхається).
П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн — звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба!
К а т р я. Та вiн i невинуватий… iначе, певно, не можна… Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи… i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моїй головi… Виплакала вже я давно свої очi; уже давно по своїй надiї i по собi справляю похорон… Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.
П а ш к а (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє — забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло.
П а ш к а (подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, — аж пашить!
К а т р я. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать.
К а т р я. Удосвiта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, i везуть…
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалiєш, побiжи у двiр, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, — попрощатись тiльки… попрощатись тiльки… попрощатись!..
П а ш к а. Для чого вiн? Плюнь на його! I так слаба! Та до двору й доступитись трудно…
К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною! Не муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на одну хвилиночку… подивитись хоч… глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи йому, що я на його не серджусь… Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий… я йому стежки не переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлує руки їй).
П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
К а т р я. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг).
Пашка не допускає.
П а ш к а. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду, побiжу, попрошу пана Павла, — може, вiн викличе.
К а т р я. Хiба Павло тут?
П а ш к а. А тут, приїхав оце… я його бачила.
К а т р я (сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посилаєш ца помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому… може, вiн моєму горю…
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу…
К а тр я. I Михайла, i Михайла!..
П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я — зараз!
В И Х I Д III
Катря сама.
К а т р я. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, — ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами мрiє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допитуєшся чогось? Годi вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матерi шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покриє; а так щодня — публiка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мiй рятунок! (Бере пузирьок). Тут якiсь краплi. Лiкар давав матерi закроплювать у вiчi, то казав, що страшенна трутизна, — зразу може покласти… I нiчого не болiтиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край вiконечка сяду: закую-застогну, тугою обiйму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тiльки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А грiх? Свою душу самiй загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть становi, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навiть не насиплять… Ох, як менi тяжко!.. Несила ж менi i мук таких терпiти, несила!! Ой!! (Встає i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворi? Чи у мене в головi? Хтось iде… iде!.. (Прислухається). Вiн, певно, вiн! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нiчого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
В И Х I Д IV
Катря i Харлампiй.
Х а р л а м п i й (увiходить i стоїть у шапцi коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось…
Х а р л а м п i й (увiйшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку…
Х а р л а м п i й. Дядьку, та вже ж, розумiється, не батьку… Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю…
Х а р л а м п i й. Не знаю! А з паничем… знаєш?
К а т р я (якось не при собi). Панич! А!!
Х а р л а м п i й. Свята та божа! Ну, скоїла грiх там, прогрiшилась, значить, то й крилася б уже, сидiла б, слiдственно, собi, в рот води набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила, — а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху!
Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п i й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох з матiр'ю-чаклункою, та провчив би в волостi поштительно, щоб знали, як господ, панiв, значиться, чарувати та зводити.
Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
Х а р л а м п i й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! I не знаю, чого ще пани такi добрi, пiклуються?
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п i й. Добре… (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу вам… (До Котрi). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобi сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно, без всякого бешкету, вийдеш замiж…
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п i й. Не перебивай! Як вийдеш замiж зараз же за кого-небудь там, примiром, то вони простять тобi, ще й придане добре дадуть, — пару волiв, корову, овечат там i грошей на весiлля, щоб, значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i не смердiли тут, щоб i духу вашого не було!
К а т р я. Щоб духу…
Х а р л а м п i й. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобi i матерi таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й у Сиберiю улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
К а т р я. Га!
Х а р л а м п i й. Що га?
