П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.
1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?
П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде.
П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний!
П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя- кохання добутись, а як нема долi, не судилося — то й ковтай тiльки нишком сльози!
В И Х I Д II
Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.
П а р у б к и. Здоровi!
Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно?
Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?
П а р у б к и. Атож!
Д е я к i п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?
Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi!
Є в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч!
П а н а с. Дешевий!
Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi!
Смiх.
Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.
В И Х I Д III
Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.
Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi — лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю — то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско!
П а ш к а (вiтається). Здрастуй!
Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар?
П а ш к а. Нi, не було. А що?
Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось i нема.
П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.
Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi?
П а ш к а. Бачила.
Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi?
П а ш к а. Казала, може, й вийде.
Д м й т р о. А не було ще?
П а ш к а. Нi.
Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
П а ш к а. Може, коло матерi…
Д м и т р о. Хiба погiршало?
П а ш к а. Боронь боже!
Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…
П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi?
Д м и т р о. Атож!
П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…
Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!
П а ш к а. Як ти її любиш!
Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, — здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?
Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!
1-а д i в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!
Є в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема.
1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували… (Щось шепоче).
Є в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель…
Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Є в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?
Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Є в с т р а т. Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?
П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?
Д м и т р о. Хоч i не заручена — дарма! Вона — сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов).
Є в с т р а т. Чи вiн не сказився?
П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!
Iдуть назад.
П а ш к а (стояла замислена). Як вiн її любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла).
В И Х I Д IV
Тi ж та Аннушка й панi.
А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).
А н н у ш к а. Не знаю, што воно бiлб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась…
А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют?
А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.
А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…
А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).
А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
