найбільший вплив на політику всередині Російської імперії; об ній ми вперед усього поговоримо.
Початок панування теперішнього імператора російського, до польського повстання, був ліберальніший від миколаївського. Олександр II зніс панщинне право, визволив народ від кріпацтва, заклав земства як основу для самоправства всіх станів, скасував зайві канцелярії. Першим указом наш український язик був заведений в народні школи. В українських городах розпочалися громади, котрі загомоніли о просвіті народу. Російський монархізм, бувши за Миколая аристократичним, починав трошки приймати масть демократизму, почав трохи ставати на європейський ґрунт, прихиляючись до ліберальніших журналів. Але трапилось польське повстання за автономію Польщі. Російський уряд злякався своїх дуже скупих реформ і знов здався на 'Московские ведомости' Каткова. І з того часу вся політика всередині імперії круто повернулася знов назад і все йде тією стежкою, під ретроґрадною рукою московської партії, котра все лякала і на смерть перелякала уряд цілосвітньою європейською революцією і польським повстанням. До того часу нікчемна губернська газета 'Московские ведомости' почала від 1863 року підноситись вгору, чванитись своєю силою над урядом.
Катков знов викинув старе побите знамено московського слов'янофільства: що Європа гниє, що цілосвітня анархія і революція покладе додолу весь Запад з його цивілізацією; через європейські ідеї на Москві прийде таке саме лихо і в Росію, а через нього заметиться вся Росія; та європейська іржа переїсть, погризе здоровий московський організм; почнеться те страшне лихо від країв Росії, від Польщі, од остзейських німців, від України, від Грузії, і розпадеться вся Російська імперія; а потім той звір залізе і в саму Москву і, як та чума, заморить давні великоруські основи історичного життя. Щоб спастися від європейської чуми, треба повернути Російську імперію не вперед, а назад, до життя XVII, XVIII віку. до страшної централізації давнього московського государства; треба побити на смерть провінції: Польщу, Литву, Україну, Остзейський край, Грузію; треба заморити невеликоруські національності. Найкращий спосіб для того — великоруський язик. І від того часу, від 1863 р., Катковвигадав термін, незнаний попереду, — 'обрусение'. Великоруський язик, великоруська національність повинна для Російської імперії ніби зробити якесь чудо — закрити Росію якимсь чудовним покривалом од європейської чуми. З того часу настали в Росії часи австріяцького Меттерніха; з того часу в Польщі, в остзейських німецьких городах завели адміністрацію на великоруськім язиці, забрали з Варшави міністерство, потім вигнали польський язик з польських гімназій і других шкіл, з варшавського університету; вигнали український язик з тих народних шкіл, де він був уже заведений, позакривали українські громади. Думка тут така, щоб великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів. Конечне, Катков думає, що з язиком його скрізь піде його мисль, що як поляки, німці, українці заговорять по-великоруськи, то вже й стануть думати по-московськи. І тоді тільки Росія стане міцна, тверда, стане одна, ціла, велика на півсвіту, і ніколи не розпадеться, бо буде міцно зшита адміністрацією на великоруськім язиці, великоруськими школами і великоруською літературою.
Як бажали 'Московские ведомости', так тепер і зроблено. Всяке життя окраїн Росії побивається тепер з надзвичайною енерґією і поспіхом; уряд дуже хапається зробити діло 'обрусения'. На поміч великоруській адміністрації, школам, язикові, посилається ще на окраїни неправославної віри 'православие'. В польських городах скрізь строять православні церкви. Московські газети приймають під свою оборону православних латишів і естів, а 'Голос' недавно (1870) писав, що йому було б дуже мило, якби латиші вивчились по- великоруськи і звали себе 'русскими'. Таке діло дуже налякало німців-протестантів і допровадило уряд до гніву з римським двором. Як би не маскувався Катков, а все він не може втаїтись з тим, що йому хочеться поробити православними католицькі, протестантські і всякі окраїни і православієм стягти міцно, як залізними обручами, 'матушку Рассєю'.
Своє діло московська партія не хоче спинити границею Російської імперії. За границею живуть слов'яни-браття, і московська партія знов наново підняла з домовини вже померше своє слов'янофільство. Один слов'янофіл, Ламанський, в 'Журнале министерства просвещения' за минувший (1869) рік прямо сказав, що російський язик, заведений в Польщі, вже доторкнувся і до самих заграничних слов'ян і що настав вже час подумати, погадати, як би надарити тим язиком і всіх слов'ян. Ламанський забуває тільки про одне дуже просте діло: що великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір, а за границею імперською, в землях слов'янських великоруський язик повинен вже йти без війська, без пушок і Сибіру, а сам по собі, доброхіть. Як би там не було, а московської партії люди, користуючись волею для своїх ідей і неволею для ідей ліберальної преси, знову загомоніли про слов'янських братів. Деякі газети, як 'Москва' і 'Русский' Погодіна, говорили трохи церемонно, хоч і дуже хитро, запрошували слов'ян прийняти великоруський язик, писати на ньому вчені книжки, дозволяли навіть слов'янам змішати свої язики з великоруським і зробити новий, спільний для всієї слов'янщини язик. Сміливіші і гордіші слов'янофіли, як-от Щебальський в 'Русском вестнике', прямо з гордістю говорили, що великоруська література од всіх слов'янських літератур, зложених докупи, краща, що слов'янські язики слабі, добре не вироблені; що слов'яни — їх братія, але гаразд менша від великорусів, і для того всі слов'яни повинні покинути свої язики, одцуратись від своїх національностей, своїх дрібних літератур, зараз таки обміняти все те на великоруське і стати, разом з Москвою, одною нацією великоруською.
Врешті, в Москві був задуманий і зроблений слов'янський з'їзд, чи 'этнографическая выставка', куди з'їхалось багато слов'ян, окрім українців і поляків, добре знаючих московські братерські 'объятия'. Москва багато дечого сподівалася від того з'їзду, та слов'яни тепер стали вже далеко розумніші, ніж були колись, — розумніші навіть од Москви.
Московська партія не цурається думки завести православіє і на слов'янщині. На празник Гуса в Празі вони посилали чехам як відрізняючу прикмету православія. І тепер скрізь позаводили слов'янські комітети — в Москві, в Петербурзі і в інших городах, збирають гроші, кличуть в російські школи слов'ян, щоб вони потім розносили 'обрусение' скрізь по слов'янщині.
І вони сподіваються, що слов'яни так оце і покинуть все своє, приймуть все великоруське, і зробиться одна велика імперія, хто його знає, кому потрібна і для чиєї користи, а така велика, що сонце в ній ніколи не буде заходити, як сказав один галицький наївний поет (п. Стебельський). За слов'янами слов'янофіли хотять забрати Константинополь, і для того їм дуже хочеться, щоб Росія вмішалась в 'восточний вопрос'.
Велику перепону в імперії для себе московська партія бачить в ліберальній літературі, в європейських гуманних ідеях, котрі загально побивають на смерть кожду ідею слов'янофільської партії, бо домагаються вільного розвиття, вільної мислі кождого народу, кождої національности, як тільки вона не має охоти гнітити слабішу національність; бо домагаються прав для цілої громади, а не для кількох людей урядової адміністрації. Московська партія дуже ненавидить ліберальнішу петербурзьку партію, котру вона зве 'молодим поколінням, молодою Росією'. Взявши в руки російський уряд після польського повстання і після стріляння Каракозова, московська партія почала душити молоду партію скільки мала сили, користуючись своїм страшним впливом. Вона давила і давить її усяким способом: шпіонством, наговором; лякала й полохала уряд, чим можна було тільки налякати його, щоб побити на смерть молоду партію. Російський уряд дуже налякало повстання в Польщі і діло Каракозова. Катков в своїх 'Московских ведомостях' вхопився за теє обома руками і зробив з польського повстання і якоїсь цілосвітньої революціїякусь дуже страшну мару, котрою і тепер не перестає полохати боязких урядових людей. Розуміючи добре, яку силу має та страшна машкара для уряду, Катков почав набріхувати, що всі ідеї в петербурзьких ліберальних журналах, всі ті ідеї, що недавно заворушились в російській громаді,— все то діло польське, все то ніби польська інтри?а варшавського 'народового ржонду', котрий розпустив по всій імперії ліберальні ідеї, щоб насторочити молоде покоління і петербурзьку літературу проти уряду, щоб збунтувати самих-таки росіян, розпочати революцію в самій Росії, а потім покористуватись тим часом для своєї польської справи. Хто не знає і не пам'ятає, як 'Московские ведомости' кричали, ніби наше українське діло, ніби наша українська література — то так само діло польське? І російський уряд повірив і почав давити нашу літературу і наших письменників, конечне, на радість полякам, котрі на вічний сором своїй нації і самі показували урядові на наше діло як на революцію проти Росії, показували урядові, що в могилі Шевченка сховані — ножі! А тепер тільки Катков мусив признатись, що українське діло не мало нічого спільного з поляками. Як Каракозов стріляв на імператора, 'Московские ведомости' репетували: 'Нет! он не русский! он не может быть русским! он поляк!' В 'Русском вестнике', того ж самого Каткова, торік надрукована повість 'Панургово стадо' Крестовського. В тій повісті все молоде покоління, весь ліберальний європейський рух в російській громаді— все те назване Панурговим стадом, — ділом польським. То була б велика честь і слава для Польщі, якби все, що зроблено і що робиться
