(Виймає із скриньки листи й гукає на кухню.) Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить до кімнати й замикає двері в передній, показуючи Норі паку листів.) Бачиш, скільки набралось! (Перебираючи листи.) Це що таке?
Нора (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!
Хельмер. Дві візитні картки від Ранка.
Нора. Від доктора Ранка?
Хельмер (дивиться на них). «Доктор медицини Ранк». Зверху лежали; мабуть, він засунув їх, виходячи.
Нора. На них щось написано?
Хельмер. Над ім'ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє про власну смерть.
Нора. Так воно і є.
Хельмер. Що? Ти що-небудь знаєш? Він тобі говорив щось?
Нора. Так. Одного разу ми одержимо ці картки, він, значить, попрощався з нами. Тепер замкнеться вдома і помре.
Хельмер. Мій бідний друже!.. Я так і знав, що мені не надовго пощастить зберегти його. Але щоб так скоро… І сховається від усіх, мов пораненій звір…
Нора. Чому судилось бути — то краще без зайвих слів. Адже так, Торвальде?
Хельмер (ходить сюди туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не буде. Він, його страждання, його самотність створювали якесь легке туманне тло для нашого яскравого, мов сонце, щастя… Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі — цілком одне для одного. (Обнімаючи її.) Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе. Знаєш, Норо… Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе.
Нора (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи, Хельмере.
Хельмер. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, — у тебе.
Нора. Знаючи, що друг твій помирає?
Хельмер. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве — думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що — розійдемось кожне до себе.
Нора (обвиваючи його шию руками). Торвальде… На добраніч. На добраніч.
Хельмер (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)
Нора (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Хельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи… О-о! Прямо в темну, крижану воду… в бездонну глибину… О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б… Ось тепер він узяв листа… читає… Ні-ні, ще не читає… Торвальде, прощай! І ти, і діти… (Хоче кинутися до передпокою.) Цієї ж хвилини двері кабінету розчиняються, і на порозі заявляється Хельмер з розкритим листом.
Хельмер. Норо!
Нора (голосно скрикує). Га!
Хельмер. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?
Нора. Знаю. Пусти мене! Дозволь мені піти!
Хельмер (стримуючи її). Куди ти?
Нора (намагаючись вирватись). І не думай рятувати мене, Торвальде.
Хельмер (відсахнувшись). Правда! Тож правда, що він пише? Жах! Ні-ні! Неможливо, щоб це була правда.
Нора. Це правда. Я любила тебе над усе на світі.
Хельмер. Ах, іди ти із своїми дурними вивертами!
Нора (ступивши до нього). Торвальде!..
Хельмер. Нещасна… Що ти наробила?!
Нора. Дозволь мені піти. Не можна, щоб ти відповідав за мене ти не повинен брати цього на себе.
Хельмер. Без комедій! (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ні з місця, доки не даси мені відповіді. Ти розумієш, що ти наробила? Відповідай! Ти розумієш?
Нора (дивиться йому в очі і говорить з застиглим обличчям) . Так, тепер починаю розуміти — цілком.
Хельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років… вона, моя радість, моя гордість… була лицемірна, брехлива… гірше, гірше… злочинниця! О, яка бездонна прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!
Нора мовчить, як і раніше, не відводячи погляду, дивиться на нього.
(Зупиняючись перед нею.) Я повинен був передчувати, що завжди може трапитися щось подібне, повинен був передбачити це. Легковажні принципи твого батька… Мовчи! Усі його легкодумні принципи перейшли до тебе у спадщину. Ні релігії, ні моралі, ні почуття обов'язку… О, як мене покарано за те, що я подивився тоді на цю справу крізь пальці. Заради тебе. І ось як ти мені віддячила.
Нора. Так, ось як.
Хельмер. Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все моє майбутнє. Страшно подумати! Я в руках безчесної людини. Вона може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене, що завгодно, наказувати мені, підганяти мене, як їй захочеться. Я писнути не посмію. І впасти в таку яму, загинути отак через легковажну жінку!
Нора. Коли мене не буде на світі, ти вільний.
Хельмер. Ах, без фокусів! І у твого батька завжди були напоготові такі фрази. Яка мені буде користь від того, що тебе не буде на світі, як ти кажеш? І найменшої! Він однак може почати справу. А коли він це зробить, мене, певно, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Певно, подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що це я тебе так навчив! І за все це я можу дякувати тобі! А я носив тебе на руках весь час. Чи ти розумієш тепер, що ти мені наробила?
Нора (в холодному спокої). Так.
Хельмер. Це так неймовірно, що я просто отямитися не можу. Але ж треба якось виплутатися. Зніми шаль. Зніми, кажу тобі! Доведеться якось догодити йому. Справу треба залагодити за всяку ціну. А щодо наших стосунків, то про людей — усе мусить бути, як і було, але, розуміється, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це річ зрозуміла. Але дітей ти не будеш виховувати. Я не можу довірити їх тобі… О-о! І це мені доводиться говорити тій, яку я так любив і яку ще… Але цьому кінець. Тепер уже немає мови про щастя, а тільки про врятування залишків, уламків, декоруму!
Дзвінок у передпокої.
(Здригаючись.) Хто це? Так пізно. Невже треба ждати найжахливішого?.. Невже він?.. Сховайся, Норо! Удай із себе хвору!
