Ляльковий дім

таким трепетом. А щоб не припустити його, я хотіла покінчити з собою.

Хельмер. Я б з радістю працював для тебе дні і ночі, Норо… терпів би горе й злигодні заради тебе. Але хто ж пожертвує навіть для коханої людини своєю честю?

Нора. Сотні тисяч жінок жертвували.

Хельмер. Ах, ти міркуєш і говориш, як нерозумна дитина.

Нора. Хай так. Але ти міркуєш і говориш не так, як та людина, яку я могла б любити. Коли в тебе минув страх — не за мене, а за себе, — коли вся небезпека для тебе минула, з тобою ніби нічого й не трапилось. Я залишилась, як і раніше, твоєю пташкою, жайворонком, лялечкою, з якою тобі тільки належить бути ще обережнішим, якщо вона виявилась такою тендітною, неміцною. (Встає.) Торвальде, в ту хвилину я зрозуміла, що я всі ці вісім років жила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей… О-о, не можу навіть згадувати про це! Так би й розірвала себе на шматки!

Хельмер (притихлим голосом). Бачу, бачу… Справді, між нами лягла безодня… Але хіба її не можна заповнити, Норо?

Нора. Така, яка я тепер, — я не можу бути тобі дружиною.

Хельмер. У мене вистачить сили стати іншим.

Нора. Можливо — якщо у тебе заберуть ляльку.

Хельмер. Розлучитись… розлучитися з тобою!.. Ні, ні, Норо, — уявити собі не можу.

Нора (іде праворуч). Це ще більше підтверджує, що так мусить бути. (Повертається з верхнім одягом і невеличким саквояжем у руках, який кладе на стілець біля столу.)

Хельмер. Норо, Норо, не зараз! Почекай хоч до ранку.

Нора (одягаючи манто). Я не можу ночувати у чужої людини.

Хельмер. А хіба ми не могли б тут жити як брат із сестрою?

Нора (зав’язуючи стрічки капелюха). Ти добре знаєш — довго так не може тривати… (Накидає шаль.) Прощай, Торвальде. Я не буду прощатися з дітьми. Я знаю, вони в кращих руках, ніж мої. Така матір, як я тепер, їм не потрібна.

Хельмер. Але колись, Норо… коли-небудь?

Нора. Як я можу знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.

Хельмер. Але ти моя дружина і тепер, і в майбутньому — якою б ти не стала.

Нора. Слухай, Торвальде… Коли дружина кидає чоловіка, як я, то він, як я чула, за законом вільний від усіх зобов'язань щодо неї. Я, в кожному разі, звільняю тебе зовсім. Ти не вважай себе зобов'язаним нічим, як і я не буду. Ми обоє повинні бути цілком вільні. Ось твоя обручка. Віддай мені мою.

Хельмер. Ще й це?

Нора. І це.

Хельмер. Ось.

Нора. Так. Тепер усе скінчено. Ось я покладу сюди ключі. Служниця знає все — що і як у домі — краще за мене. Завтра, коли мене не буде, Кристина прийде зібрати речі, які я привезла з собою з дому. Хай мені їх надішлють.

Хельмер. Звичайно, звичайно! Норо, ти не згадаєш про мене ніколи?

Нора. Ні, я, мабуть, часто буду згадувати і тебе, і дітей, і дім.

Хельмер. Можна мені писати тобі, Норо?

Нора. Ні… Ніколи. Цього не можна.

Хельмер. Але ж треба буде посилати тобі…

Нора. Зовсім нічого, нічого.

Хельмер. Допомагати тобі при потребі.

Нора. Ні, кажу тобі. Нічого я не візьму від чужої людини.

Хельмер. Норо… Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?

Нора (бере свій саквояж). О Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше диво!

Хельмер. Скажи яке?

Нора. Для цього і ти, і я — ми обоє повинні змінитися настільки… Ні, Торвальде, я більше не вірю в дива!

Хельмер. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..

Нора. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить через передпокій.)

Хельмер (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками) . Норо! Норо! (Озирається і встає.) Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя.) Але — найбільше диво?

Знизу чути, як зачиняються ворота.