— Я не знав, що ви в цей час снідаєте, — сказав він. — Просто мені конче потрібні гроші, тож я хотів спитати, чи ви щось надумали з тією старою машиною.
— А ця нова вам подобається? — спитав Том. — Я купив її тиждень тому.
— Гарна, що й казати. I така жовтенька, — відповів Вільсон, натужно орудуючи важелем насоса.
— Хочете — продам?
— Продасте, аякже, — кволо посміхнувся Вільсон, — Але ота, стара, придалася б, на ній я міг би трохи заробити.
— Чого це раптом вам так припекло з грошима?
— Засиділися ми тут. Пора вже куди-небудь перебратись. Ми з жінкою хочемо податися на Захід.
— I жінка хоче? — приголомшено вигукнув Том.
— Вона мені про це десять років торочить. — Він на мить прихилився спиною до бензоколонки, захистивши долонею очі від сонця. — А тепер я й не питатиму її, поїде, і край. Я заберу її звідси.
Синя машина Тома промчала повз нас у хмарі куряви, чиясь рука помахала з віконця,
— Скільки з мене? — різко запитав Том.
— Оце два дні тому почув я про неї якусь химерію, — вів далі Вільсон. — Через те й поклав собі поїхати звідси. I з приводу машини через те вам надокучав.
— Скільки з мене?
— Долар двадцять центів.
Від нестерпної, несамовитої спекоти в мене паморочилось у голові, й минула неприємна хвилина, перше ніж я збагнув, що підозра Вільсона, власне, ще не впала на Тома. Вільсон довідався тільки, що Міртл живе ще й іншим, потаємним життям у чужому й невідомому йому світі, й це приголомшило його так, що він занедужав. Я подивився на нього, потім на Тома, який менше ніж годину тому зробив для себе таке саме відкриття, — і мені спало на думку, що ніякі розумові чи расові відмінності між людьми не бувають такими глибокими, як відмінність між людиною хворою і здоровою. Вільсон був хворий, ганебно хворий — і вигляд мав такий винуватий, наче щойно збезчестив беззахисну дівчину.
— Гаразд, я продам вам ту машину, — сказав Том. — Завтра надвечір вона буде у вас.
Той закуток завжди справляв на мене якесь невловимо зловісне враження, навіть при яскравому денному світлі. Ось і тепер я мимоволі озирнувся, неначе відчувши за спиною небезпеку. Величезні очі доктора Т. Дж. Еклберга невсипуще стежили за нами з-понад кучугур жужелиці, але незабаром я помітив, що за нами наглядає ще одна пара очей — і з куди ближчої відстані. В одному з вікон над гаражем фіранка була трохи відхилена, і звідти на нашу машину дивилася Міртл Вільсон. Цілком захопившись тим спостереженням, вона не помічала навіть, що на неї теж дивляться, і різні почуття проступали на її обличчі, мов предмети на фотознімку, зануреному в проявник. Вираз її обличчя був мені напрочуд знайомий, я не раз бачив його на обличчях інших жінок, але цього разу він дивував і спантеличував мене, — аж поки я здогадався, що розширені ревнивим жахом очі Міртл дивляться не на Тома, а на Джордан, яку вона прийняла за його дружину.
Ніяку душу сум'яття не збурює так, як душу неглибоку. Коли ми від'їхали від гаража, Том повів машину, мов гнаний хвиським батогом паніки. Ще годину тому його дружина та його коханка належали йому неподільно й беззастережно, а тепер обидві невтримно вислизали з його рук. I він інстинктивно натискав на акселератор, охоплений подвійним бажанням — наздогнати Дейзі й утекти від Вільсона. Ми мчали в напрямку Асторії зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, аж доки побачили попереду знайоме синє авто, що неквапно їхало між павучими лапами ферм наземної залізниці.
— Обабіч П'ятдесятої вулиці є великі кінотеатри, що добре провітрюються, — сказала Джордан. — Ех, люблю Нью-Йорк улітку, в надвечір'я, коли він зовсім порожній. Є в ньому щось хтиве, перестигле, — от ніби підставиш руки і в них посиплються дивовижні плоди.
Слово «хтиве» ще більше розтривожило Тома, та перше ніж він здобувся на відповідь, синє авто зупинилось і Дейзі помахом руки попросила нас під'їхати.
— Куди поїдемо? — гукнула вона.
— Може, в кіно?
— В таку спекоту? — скривилася вона. — Ні, ви собі їдьте, а ми покатаємось і заїдемо по вас після сеансу. — Вона зробила слабку спробу пожартувати. — Зустрінемося десь на розі. Ви мене легко впізнаєте: я буду чоловіком з двома сигаретами в зубах.
— Не будемо сперечатися посеред дороги, — роздратовано сказав Том. Позад нас уже обурено сигналив ваговоз. — їдьте за нами — повз Центральний парк, з південного боку, до готелю «Плаза».
По дорозі він раз у раз оглядався, шукаючи їх очима, і якщо вони затримувалися десь на перехресті, стишував швидкість, аж доки вони не наздоганяли нас. Певно, він боявся, що вони майнуть у бічну вулицю і зникнуть з його очей та його життя — назавжди.
Але вони не втекли. I ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера- люкс.
Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам'яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам'ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п'ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м'ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весело... Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.
— Який шикарний апартамент, — шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.
— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.
