його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...
Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.
— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння. — Як же я не здогадався поставити її в затінку.
— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.
— Так.
— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.
Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.
— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.
— Вистачить, вистачить, — категорично відказав Том. — А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.
Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.
— Ходім, Дейзі, — сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі. — Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.
Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.
— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.
Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.
— Бачили? — спитав Том.
— Що саме?
Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.
— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня, — мовив він. — Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...
Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.
— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта, — озвався він знову. — Можна було б і глибше копнути, якби я знав...
— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.
— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас. — До ворожки?
— Атож. З приводу Гетсбі.
— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.
— I з'ясувалося, що він навчався в Оксфорді, — підказала Джордан.
— В Оксфорді?! — недовірливо вигукнув він. — Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!
— I все ж таки.
— Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко, — зневажливо пирхнув Том. — Або десь-інде.
— Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? — сердито спитала Джордан.
— То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя — хтозна-де!
Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з'явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.
— Ет, до міста вистачить, — сказав Том.
— Нащо ж ризикувати, коли онде гараж, — заперечила Джордан. — Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.
Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.
— Ану, не спіть — заправляйте бак! — грубо крикнув Том. — Нам нема коли милуватися краєвидом!
— Я хворий, — відповів Вільсон, не рушаючи з місця. — Я сьогодні зранку хворий.
— А що з вами?
— Ноги не носять.
— То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? — спитав Том. — По телефону голос у вас був цілком здоровий.
Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка і, тяжко дихаючи, заходився відкручувати кришку бака. На сонці обличчя його було зовсім зелене.
