— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається, — весело сказав Том. — I нібито незабаром земля впаде на сонце, — а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.
— Давайте вийдемо, — запропонував він Гетсбі. — Я хочу показати вам свої володіння.
Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.
— Онде мій будинок, якраз навпроти.
— Так-так.
Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.
— Оце спорт, — сказав Том, кивнувши головою. — Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.
Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.
— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі. — I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?
— Не розводь меланхолію, — сказала Джордан. — Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.
— Але зараз так жарко, — не вгавала Дейзі, мало не плачучи. — I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!
Її голос насилу пробивався крізь спеку, долаючи її опір, намагаючись видобути з неї бодай щось певне.
— Буває, стайню переобладнують під гараж, — казав Том, звертаючись до Гетсбі. — А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.
— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї. — Ох! — вигукнула вона. — Для вас спека наче й не існує.
Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.
— Для вас спека наче й не існує.
Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.
— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення, — вела далі Дейзі невинним голосом. — Знаєте, з отієї реклами, що...
— Гаразд, — квапливо урвав її Том. — Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!
Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.
— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався. — Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.
Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під'їзної алеї.
— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона. — Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...
— За сніданком усі накурилися донесхочу.
— Ой, ну давай по-доброму, — благально сказала вона. — Не треба дратуватися в таку спеку.
Він не відповів.
— Що ж, гаразд, — сказала вона. — Ходімо, Джордан.
Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.
— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.
— За чверть милі звідси.
— Он як.
Пауза.
— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том. — Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...
— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.
— Я візьму віскі, — відповів Том і ввійшов до будинку. Гетсбі судорожно обернувся до мене:
— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.
— У Дейзі нескромний голос, — зауважив я. — У ньому вчувається... — Я завагався.
— У ньому вчувається дзенькіт грошей, — несподівано сказав він.
I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в
