— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.
Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.
— Після перемир'я деяким офіцерам було надано таку можливість, — вів він далі. — Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.
Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову — вже вкотре — я сповнився цілковитої віри в нього.
Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.
— Відкоркуй пляшку, Томе, — звеліла вона, — я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!
— Зажди, — огризнувся Том. — Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.
— Запитуйте, — чемно сказав Гетсбі.
— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?
Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.
— Нічого він собі не дозволяє. — Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого. — Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.
— Он як? — скипів Том. — Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!
Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.
— Здається, ми тут усі білі, — пробурмотіла Джордан.
— Я, звісно, не те, що інші, — популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.
Хоч який я був злий — а він усіх нас розізлив, — мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно — коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!
— А тепер послухайте, що я вам скажу, друже... — почав Гетсбі. Але Дейзі вгадала його намір.
— Ні, ні, не треба, — жалібно перепинила вона. — Слухайте, їдьмо всі додому, їдьмо, га?
— А й справді. — Я підвівся. — їдьмо, Томе. Нікому не хочеться пити.
— Я хочу знати, що має сказати мені містер Гетсбі.
— Ваша дружина вас не кохає, — сказав Гетсбі. — I ніколи не кохала. Вона кохає мене.
— Ви збожеволіли! — вигукнув Том.
Гетсбі, пополотнілий від хвилювання, зірвався на ноги.
— Вона вас ніколи не кохала, чуєте? — закричав він. — Вона пішла за вас тільки тому, що я був бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім мене!
Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливіше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозуміти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їхніх пристрастей.
— Сідай, Дейзі. — Том марно силкувався перейти на батьківський тон. — Про що зрештою ідеться? Я хочу почути все — від початку й до кінця.
— Я вже сказав вам, про що йдеться, — мовив Гетсбі. — I триває воно вже п'ять років, тільки ви про це не знали.
Том рвучко обернувся до Дейзі.
— Отже, ти п'ять років зустрічалася з цим суб'єктом?
— Ні, ми не зустрічались, — відповів Гетсбі. — Зустрічатися ми не могли. Але протягом усіх тих п'яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.
— I оце все? — Том по-пасторському з'єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла. — Ви божевільний! — гримнув він. — Не знаю, що там між вами було п'ять років тому, до мого знайомства з Дейзі, — хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.
— Ні, — похитав головою Гетсбі.
— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: навигадує собі всякого і зопалу утне дурницю. — Він мудро покивав. — А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.
— Який же ти гидкий, — сказала Дейзі. Вона обернулася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кімната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньому. — Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чикаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе розповіддю про те, як він там «трошки побавився».
Гетсбі підійшов і став поряд неї.
— Не треба, Дейзі, — сказав він твердо. — Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала, — і все це забудеться раз і назавжди.
Вона звела на нього невидющі очі.
