високого дерева у Львові, де вона сиділа, жалібно нявкаючи до людей, котрі байдуже проходили вулицею.
«Боже, що мені робити з цим дивовижним створінням, коли я знайду Мар’яну? - подумав Хома, відсовуючись від дівчини настільки, наскільки це дозволяла тіснява на оглядовому майданчику. - Ну як такі люди взагалі виживають у цьому світі? Вона ж абсолютно беззахисна. Хіба можна так безмірно довіряти майже незнайомій людині? Вірити, що я не підведу, не зраджу, не ображу. А може я помиляюся, і вона навпаки дуже внутрішньо сильна для того, щоб зрозуміти чи відчути, що я її ніколи не здам. Господи! - раптом обпекла його думка. - Можливо, вона вже впевнена, що я більше ніколи не знайду Мар’яну. Бо за ці десять років, які через мене пішли в Україні зовсім іншим шляхом, з дівчиною могло трапитися що завгодно: захворіла, збила машина, навіть вмерла, або з батьками виїхала, наприклад, до Канади чи США. Якщо я її навіть і знайду, чи будуть наші стосунки такими, як в минулому? Чи бажатиме вона взагалі знайомитися зі мною?»
Обоє мовчки міркували - кожен про щось своє, оглядаючи чудовий вечірній Київ. Кульмінацією дня був святковий феєрверк. Надивившись на заквітчане кольоровими вогнями небо, вони поїхали на вулицю Кіквідзе. Орест провів дівчину до гуртожитку, а сам пішки попрямував до будинку її тітки. Та вже чекала на нього. На столі в кухні стояла замотана в якесь ганчір’я, щоб не захололо, вечеря. Орест намагався відмовитись, але тітка Лесі настояла, щоб він поїв. Вона коректно вийшла з кухні, помітивши, що чоловікові не до розмов. Потім Хома пішов до ванної кімнати, після чого ліг спати. Мити посуд і прибирати на кухні після вечері тітка Орестові не дозволила.
Наступний день в Ореста видався дуже напруженим. З самого ранку він зустрівся з керівником регіональної філії фірми «Еріксон» паном Свенсоном.
Свенсон повідомив Хомі, що і друга його пропозиція керівництвом затверджена як базова ідея розвитку компанії у найближчі десять років. Розмова велася англійською мовою.
- Пане Хома, ми дуже зацікавлені у вашій роботі в науково-дослідному секторі нашої фірми в Стокгольмі, - продовжив Свенсон. - Наша компанія цілком усвідомлює ту можливу ситуацію, що вашими ідеями цікавляться також і наші конкуренти. В контракті не обумовлене поширення ваших ідей, котрих, як ми підозрюємо, у вас багато, за межі кола нашого з вами спілкування. Ми, європейці, дуже прискіпливо ставимось до будь-якої приватної власності, в тому числі й інтелектуальної. Керівництво компанії згодилось подвоїти ваш гонорар, якщо ви виявите добру волю і очолите науково-дослідний сектор у Стокгольмі. Зверніть увагу, ми пропонуємо на цей раз не Мальме, а саме столицю. У цій папці міститься текст проекту вашого контракту. Не буду приховувати, що там доволі жорсткі умови стосовно ваших можливих контактів з нашими конкурентами. Поставтесь до цього з максимально можливим розумінням. Це бізнес, і більше нічого. Коли ви будете готові дати відповідь?
- В мене є сумніви щодо власних якостей організатора, - відверто пояснив свою позицію Орест. - Ефективне управління залежить не стільки від законів, скільки від особистих якостей керівника. Механізм управління завжди підпорядковується волі тих, хто керує цим механізмом. Таким чином, найважливіший елемент управління - це метод добору лідерів. Чи зможу я стати таким лідером у Стокгольмі? Я в цьому не впевнений.
- А от керівництво нашої компанії абсолютно в цьому впевнено, - безапеляційно заявив Свенсон. - Ми вам призначимо дуже тямущого й кваліфікованого заступника, а ви пропонуйте нам такі ж ідеї, котрі ми вже отримали від вас впродовж лише цих декількох днів. І все буде добре.
- Пане Свенсоне, я ціную нашу співпрацю і ваше особисте щире ставлення до мене як до фахівця і людини. Тому буду так само відвертим. В принципі, я не проти прийняти ваші дуже привабливі пропозиції. Однак у мене нині виникли непередбачувані обставини в особистому житті. Я волів би поїхати на роботу до Швеції не сам, а з дружиною. І от у цьому сенсі в мене виникли проблеми.
- У такого гарного чоловіка? Я просто не вірю, - посміхнувся Свенсон. - Напевно, за висловом наших сусідів, німців, вибір приносить людині муку.
- Розумні слова. Але мені треба не менше місяця, щоб розібратися з цією проблемою. Якщо вас влаштовує такий термін, я готовий пристати на ваші пропозиції.
- Я переговорю з керівництвом, - запевнив явно задоволений Свенсон. – І, думаю, вони погодяться. Від мене потрібна якась допомога?
- Так, мені потрібний аванс.
- Скільки і в якій валюті?
- Мене влаштують п’ять тисяч євро.
- Сьогодні ж ви їх отримаєте. Дякую за те, що ви у нас працюєте.
- І вам дякую за розуміння. До побачення.
- До зустрічі.
Ювілейний вечір поета Іванчука розпочинався в Національній опері о 19 годині, і в Ореста не вистачало часу з’їздити додому. Єдине, що він встиг зробити, так це заскочити по дорозі до обмінного пункту і обміняти декілька сотень євро на гривні. Леся вже чекала біля входу, якось перелякано озираючись довкола.
- Ти знаєш, кого я бачила? - зашепотіла вона до Ореста. - Просто повз мене пройшов патріарх. Такий гарний, з білою бородою, а потім йшли і йшли люди, котрих можна побачити лише у телевізорі. Якісь генерали й адмірали з орденами. Бачила Якимчука, відомого телеведучого. На вході встановили «рамки», кажуть, що завітає Президент і Прем’єр-міністр. Так цікаво!
Орест витягнув квитки і прочитав вголос: «Балкон другого ярусу, ряд перший, місця 20 і 21». - Це майже навпроти сцени. Непоганий вид. Ти сядеш на 20 місце, а я - на 21. Заперечення є?
- Заперечень немає.
Вони підійшли до одягнених у костюми хлопців, які перевірили квитки, надірвавши праву їх частину з написом «Контроль». У їхніх вухах Хома помітив вставлені мікрофони. Наступним етапом було проходження «рамки». Орест витягнув ключі, мобільний телефон, поклав все це на столик і рушив крізь рамку. Ввічливий працівник спецслужб подякував за розуміння. В цей час інший молодик длубався в сумочці Лесі. Не знайшовши там жодного криміналу, він пропустив дівчину всередину театру. Вона прискорила крок і миттю опинилася біля Ореста, трохи збентежена, трохи розсерджена, а в цілому горда собою.
- Я сьогодні отримав немалу суму грошей, - сказав Орест, коли вони піднімалися сходами до другого ярусу театру. - Ти не проти, якщо опісля ми з тобою ненадовго відвідаємо ресторан? Тут, неподалік оперного, є цілком пристойний.
- Ні, я не хочу. Це дуже дорого. Та й концерт закінчиться, напевно, пізно.
- Але ж тобі ще рано на заняття, - заперечив Орест. - Я потім відвезу тебе на таксі до гуртожитку. Або переночуєш у тітки. Я не знаю, як там у вас в гуртожитку з пізніми поверненнями. У вас є комендантська година?
- Чому це ти маєш витрачати стільки грошей на мене? Хто я тобі така?
- Людина, яка щиро бажає допомогти мені, вже допомогла, а можливо, і врятувала. Це дорого коштує. Не відмовляйся.
- Ну, добре. Тільки не надовго.
- Ти що, ніколи не сиділа в ресторані допізна?
- Ніколи.
- Чому?
- Де, коли, з ким і за які гроші?
- А ти спроможна бути доволі непоступливою, коли схочеш.
- Ти ж нічого про мене не знаєш. Хоч, насправді, і знати нема чого. Школа, інститут, гуртожиток, батьки за кордоном, тітка в Києві. Практично все. Ні, не все. Випадково доля звела мене з тобою, і я зрозуміла, що до цього моє життя було нудним. Я довідалася про переміщення в просторі і часі, про снайперів і кілерів, про створення надсучасних видів озброєнь, про фірму «Еріксон», а зараз вже тусуюся з видатними людьми на святковому заході: поетами і брюнетами, патріархами і президентами. Мене обмацують працівники спецслужб і обнюхують службові собаки. І все це завдяки тобі, Оресте. Ось так.
- Щось собак я не помітив.
- Та це я так, про собак, - посміхнулася Леся.
- А ти можеш бути саркастичною.
