рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки' [346]. Поновлювалася назва держави - Українська Народна Республіка, з представників партій - членів УНС формувався уряд - Рада Народних Міністрів.
Трудовий конгрес, який відбувся наприкінці січня 1919 р., призначив Директорію 'бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки', уряд мав звітувати перед сесіями Конгресу, а у перервах в їх роботі - Директорії [347]. Головою Директорії був спочатку В.Винниченко, а з лютого 1919 р. її очолив С.Петлюра. Поступово зростали повноваження голови. У листопаді 1919 р. була ухвалена постанова, де зазначалося: 'Верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії С.В.Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів' [348]. Одночасно він був і Головним Отаманом (головнокомандуючим) Збройних сил УНР. На випадок перебування голови Директорії за кордоном право укладати тимчасові угоди з іноземними державами, видавати інструкції державним установам УНР отримала колегія у складі голови МЗС і міністра юстиції А.Левицького, військового міністра В.Сальського і товариша міністра внутрішніх справ П.Христюка [349].
За актом злуки між УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. її президент, а згодом 'Диктатор ЗО УНР' Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, але фактично не брав участі у роботі і в липні 1919 р. був офіційно виведений із її складу. Наприкінці травня 1920 р. два члени Директорії не повернулися із закордонного відрядження й автоматично вибули із її складу. Отже, фактично Директорія перестала бути органом колегіальним, її компетенція цілком перейшла до С.Петлюри.
У листопаді 1920 р. приймається закон 'Про Державну Народну Раду УНР' - вищий законодавчий орган народного представництва до скликання парламенту, який мав розглядати законопроекти, підготовлені урядом. За законом 'Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР' Директорія в особі С.Петлюри повинна була затверджувати ухвалені Народною Радою нормативно-правові акти, робити кадрові переміщення у вищих державних інституціях тощо [350]. Варто взяти до уваги, що в екстремальних внутрішніх та міжнародних умовах тенденція до обмеження колегіально- демократичних чинників була цілком закономірною й відбивала трагічні реалії процесу державотворення в Україні.
Отже, за Директорії УНР відокремилися дві вищі державно-правові інстанції для керівництва формуванням управлінського апарату взагалі й силових структур зокрема - сама Директорія як орган, котрий затверджував державні акти щодо створення зазначених структур, і Рада Міністрів, що готувала проекти цих актів. Народна Рада помітно не впливала на державне будівництво через відсутність регулярної парламентської роботи за умов перманентного воєнного стану й безладдя в країні.
Період влади Директорії був найтривалішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, з процесами мирного врегулювання в Європі й створення Версальської міжнародно-правової системи. Складною була і внутрішньополітична ситуація. Саме тому за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки, зусилля яких зосереджувались на оперативному забезпеченні збройних сил та бойових дій, боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, замахами на державний лад.
Оскільки завдання, форми і методи роботи спеціальних служб УНР значною мірою детермінувалися воєнно-політичною та оперативною обстановкою, слід зупинитися на сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що її визначали. Як відомо, територія УНР у 1919-1920 рр. стала ареною збройної боротьби республіки з інтервенцією радянської Росії та її сателіта - Української радянської республіки, російського 'білого' руху, котрі ставили за мету ліквідацію незалежної Української держави як такої, та шовіністичної Польщі, що домагалася відторгнення частини її території. Це зумовило жорстокий характер збройного протиборства. Зрозуміло, воєнні дії супроводжувалися й активною розвідувально-підривною роботою іноземних спецслужб. Характерно, що при цьому широко використовувалися можливості ворожого УНР підпілля.
Доцільно коротко нагадати динаміку воєнно-політичної ситуації в Україні кінця 1918-1920 рр.: листопад 1918 р. - Буковина захоплена Румунією; травень-липень 1919 р. - Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею; липень 1919 р. - румунські та чеські війська окупують Закарпаття [351]. З листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських портових міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Анулювавши Брестську мирну угоду, РСФРР заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Прикриваючись створеним у Курську маріонетковим 'Тимчасовим робітничо-селянським урядом України' та за допомогою його озброєних формувань, у січні-квітні 1919 р. війська радянської Росії захопили більшу частину території УНР. При цьому уряд РСФРР цинічно заявляв, що воєнні дії на території України ведуться виключно між військами Директорії й 'незалежного' українського радянського уряду. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А.Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною 'білою' владою. За Директорією лишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. радянські війська при підтримці 'червоних' партизан і селянської армії Н.Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ й 6 травня увійшла до Києва. Однак 12 червня радянські війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем 'білого' генерала Врангеля [352].
Серед зовнішніх чинників впливу на воєнно-політичну та оперативну обстановку насамперед варто виділити такі: протистояння ворожих військ майже по всьому кордону УНР; розвідувально-підривні акції спецслужб іноземних держав і 'білого' руху; зусилля ворожих УНР закордонних об'єднань, підтримуваних спецслужбами, по створенню на її території підпільно-повстанських формувань, організації антидержавних акцій; підривна робота іноземних спецслужб і ворожих УНР закордонних об'єднань проти її установ на території інших країн.
Найсерйознішим противником спецслужб УНР були Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК), а також Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), створена у грудні 1918 р. На лютий 1919 р. центральний апарат ВУНК складався з таємного, оперативного, юридичного та інструкторського відділів, а також ряду допоміжних підрозділів. Пізніше для розвідувальної роботи за кордоном створюється відділ іноземного контролю ('іноземний відділ') [353]. З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи [354]. Активну розвідувальну й контррозвідувальну діяльність проводили особливі відділи 12-ї та 14-ї радянської армій.
Трагічною реальністю роботи ВУНК стало позасудове переслідування та масові репресії ('червоний терор'). Розстріли без суду, катування, нехтування елементарними правами людини увійшли в практику більшовицьких надзвичайних слідчих комісій, що не могло не викликати відповідної протидії їхніх противників. 'Обопільне озвіріння, - підкреслював відомий письменник В.Короленко, - сягнуло вже крайньої межі, і мені гірко думати, що історикові доведеться відзначати цю сторінку 'адміністративної діяльності' НК в історії першої Російської Республіки, і причому не у XYIII, а в ХХ сторіччі...' [355] .
Навіть В.Ленін писав у листі до голови української НК Лаціса, що, на думку керівництва ВНК, радянські органи держбезпеки в Україні принесли 'тьму зла, були створені занадто рано й допустили до себе масу таких, що примазалися'. У відповідь Лаціс повідомляв, що кадровий склад ВУНК дуже слабкий, оскільки 'в Україні зібралися ті співробітники, котрих ми відкидали у Москві як малоздібних і малонадійних' [356].
На території УНР активно працювала військова спецслужба Червоної армії. 'Десятки московських таємних агентів блукали на нашому фронті та в його запіллі', - писав український генерал О.Удовиченко [357]. Проводилася не тільки безпосередня розвідка Армії УНР, але і здійснювалося цілеспрямоване агентурне проникнення до керівних структур, правлячих політичних партій, сил безпеки республіки. Про це, зокрема, свідчить інформація, здобута співробітником особливого відділу 14-ї Армії Бірюковим [358]. Радянські розвідники та їх агентура не обмежувалися збором інформації, а намагалися дестабілізувати обстановку й інспірувати антидержавні
