виступи. Так, агент Гаврилко, що легалізувався у Державному Інспектораті військ УНР, зіграв активну роль у підбурюванні до заколоту отамана П.Болбочана [359]. Крім того, розвідувально-підривна робота на території, зайнятій військами УНР, покладалася на місцеві органи ВУНК [360].
Проти військ УНР застосовувались і диверсійні акти на комунікаціях і засобах зв'язку. Так, усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати 'підривні команди' по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні й телеграфні лінії, мости, нападати на штаби [361].
Органи ВУНК проводили значну роботу проти антирадянських підпільно-повстанських рухів. Активно застосовувались агентурне проникнення в ці організації, їх знищення, перехоплення каналів зв'язку. Начальником тилу Південно-Західного фронту призначили самого Голову ВНК Ф.Дзержинського. У його розпорядження в Україну направили близько 1400 співробітників ВНК і бійців внутрішньої охорони [362]. В Україні розгорнулося масове переслідування громадян, особливо за причетність до органів д ержавного управління Центральної Ради й Гетьманату [363].
Головною опорою радянських спецслужб в Україні було комуністичне підпілля. Для керівництва нелегальною роботою створюється Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С.Косіором, яке розгорнуло широку організаційну й кадрову діяльність. До неї підключився й Військовий відділ ЦК [364]. У травні 1920 р. у складі ЦК КП(б)У створюється розвідувально-інформаційний, а також Закордонний ('Закордот') відділи ЦК КП(б)У. Тоді ж у складі Зафронтбюро виникає 'трійка' з метою керівництва підпіллям на Правобережній Україні, куди направили групи інструкторів для організації системи явок і зв'язку. Під проводом Зафронтбюро працював відповідний підрозділ при штабі 12-ї Армії, їхніми спільними зусиллями в 1920 р. було створено мережу підпільних організацій на Волині (16 осередків) і на Поділлі (8) [365].
Про чисельність й розгалуженість радянського підпілля свідчить хоча б перелік нелегальних осередків, переданих на зв'язок Закордоту від Зафронтбюро 12-ї Армії: Кам'янець-Подільська повітова організація (50-70 членів); Проскурівська (15); Волочиська (3); чотири розвідувальні групи у Вінниці, п'ять - у Жмеринці й одна - у Барі; агентурно-розвідувальне бюро в Чернівцях; зв'язкове бюро в Рибниці; розвідувальна резидентура в Бобруйську [366].
Агентурно-розвідувальний підвідділ Закордоту залишав при відступі Червоної армії в 1920 р. обласні підпільні центри в Києві й губернських містах, повітові центри ('трійки'). Сильне комуністичне підпілля, яке вело активну розвідку та контррозвідку в інтересах більшовиків, діяло в південноукраїнських містах (Миколаєві, Одесі та ін.) [367]. Закордот співробітничав і з іншими соціалістичними організаціями. Так, від єврейської 'Поалей-Ціон' було направлено 6 резидентів до різних міст України [368].
Активно працювали в Україні спецслужби російського 'білого' руху, особливо під час окупації денікінцями у 1919 р. значної частини України. Їхня діяльність відзначалася відвертим свавіллям, терористичною спрямованістю (наприклад, у Катеринославі за чотири перших дні окупації було розстріляно 3 тис. мирних громадян [369]), що викликало обурення навіть у самого Денікіна. Ще ніколи, писав він, інститут контррозвідки не набував такого поширення, як в період громадянської війни. Це було наслідком 'болісної манії, створеної недовір'ям і підозрою, що розлилися по країні... Контррозвідувальні органи густою мережею вкрили територію півдня, були іноді джерелами провокації й організованого грабіжництва...' [370].
Денікінська контррозвідка встановила жорсткий контроль над політичною ситуацією в Криму, в районах Одеси, Новоросійська та інших портових міст. Розвідка 'білих' ретельно готувала оперативне забезпечення наступу своїх військ. При відступі Добровольчої армії для шпигунсько-диверсійної роботи проти радянських збройних сил залишалися численні резидентури [371].
Зрозуміло, спецслужби 'білих' активно діяли і проти державних структур, Збройних сил УНР. Щедре фінансування дозволило залучити до співробітництва з розвідкою Доброармії близько 20 тис. осіб, завдяки чому вона мала повну інформацію про стан Армії УНР, вела роботу по її розкладу [372]. Підривна робота 'білих' створювала небезпеку і для закладів УНР за кордоном, де денікінці спиралися на численну російську еміграцію, різноманітні монархічні організації. Так, у складі денікінської контррозвідки в Константинополі був створений спеціальний відділ з 20 офіцерів, який стежив за будинком посольства УНР у Туреччині, його відвідувачами, намагався проникнути до цієї установи, фабрикував наклепницькі документи про 'фінансування української місії німцями і більшовиками' [373]. Нелегальна 'біла' організація 'Правительственный Сенат' з центром в Константинополі мала свої філії в містах розташування посольств УНР в європейських столицях [374].
Не менш активно діяли в УНР спецслужби Польщі. Головним їх підрозділом був II-й розвідувальний відділ ('двуйка') Польського Генштабу (ПГШ), а провідним знаряддям розвідки в Україні - Польська Організація Військова (ПОВ). Польська розвідка мала в Україні вельми розгалужену систему організацій, які збирали важливу оперативну інформацію, вели диверсійно-терористичну діяльність. Так, лише на Волині загальна кількість бойовиків ПОВ досягала 60, в Одесі - понад 100. Тільки у травні 1920 р. 'гуртки винищувачів' при місцевих осередках ПОВ висадили в повітря 17 складів, 20 мостів, провели ряд терористичних актів. Лідери ПОВ налагодили контакти зі спецслужбами Румунії, Доброармії, підтримували в організації сувору дисципліну, ретельно готували всі операції (існувала навіть спеціальна інструкція ПГШ по організації розвідувально-підривної роботи в Україні). Така 'увага' до східного сусіда недвозначно свідчить про загарбницькі плани польського керівництва щодо України [375].
Україна була об'єктом уваги і спецслужб країн Антанти та США, які займали щодо УНР відверто агресивну позицію, підтримували 'білий' рух і зазіхання Польщі. Ставлення Антанти до суверенітету України сформулював головний інформатор Франції у політичних справах України, консул Франції в Одесі Е.Енно: 'Україна ніколи не мала своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями' [376].
За домовленістю між англійським і французьким урядами до сфери впливу Франції входили Україна, Бессарабія і Крим [377]. Не випадково, що війська Франції становили основу сил інтервентів на півдні України, а її спецслужби активно діяли в УНР. Офіцер французької розвідки Віллен був призначений військовим представником Франції при Директорії. У березні 1919 р. він провів нараду зі співробітниками українських органів безпеки, вимагаючи від них порозуміння з російськими 'білими' спецслужбами [378]. 'Контррозвідки працювали щосили, - читаємо в спогадах сучасника тих подій, - масові арешти, постійні облави і труси, безцільні розстріли 'за спробу до втечі', мордування в катівнях - ось звичайні способи, якими французи запроваджували 'порядок' в окупованих районах України' [379].
В Одесі, Миколаєві, Херсоні активно діяли британські розвідувальні місії полковників Вейда і Сміта, розвідники Молле, Джонсон, Фархем, розвідниця-журналістка Уотерман [380].
Значно активізувалися американські спецслужби. Вже наприкінці 1918 р. до Одеси прибула група офіцерів на чолі з полковником Ріггсом, а також військово-морська місія майора Соуера і ряд 'економічних місій'. Восени 1919 р. з групою Ріггса об'єдналася група американських офіцерів на чолі з майором Дасоуелом. Американських розвідників цікавила насамперед військова інформація та відомості про металургійну, вугільну й цукрову промисловість України [381]. Американська резидентура в Одесі під проводом консула США Д.Дженкінса намагалась нав'язати спецслужбам УНР співробітництво зі спецслужбами 'білих', при цьому українській стороні відводилася другорядна роль. Американський резидент обіцяв С.Петлюрі всебічну допомогу в обмін на визнання пріоритету інтересів 'білих' над інтересами УНР [382].
В Україні під 'дахом' представницьких місій діяли спецслужби й інших держав: Італії, Бразилії, Греції та ін. [383].
Іноземна інтервенція дорого коштувала народу України: окупантами було вбито 38436, поранено 15386
