конкретно, але таке явище носило раніше назву “бидло”.
Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла. Вона по-своєму щира і, можливо, щиро опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла - це не те саме, що в наших із вами координатах. Звідси й усі проблеми. А зовсім не з Москви, хоч заперечувати її вплив ніхто не буде.
Цікаво, що підвищення коефіцієнту бидлуватості влади не є суто українським феноменом. Для прикладу послухайте хоча б Джорджа Буша. Існує думка, що для того, аби бути президентом, треба бути людиною обмеженою. Але чи до такого ступеню? Тож, шановні друзі, бидло рветься до влади у світовому масштабі.
На цьому висновку можна було б зупинитися, якби не один цікавий нюанс.
З метою розпочати боротьбу з бидлуватістю влади, ми створили проект Закону про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Уряду України та державних службовців. Ідея проста - зобов’язати згаданих громадян раз на рік ходити до театру, до кіно, на концерт і читати не менше 1 (однієї) книжки. Хто проти?
Тепер тримайтеся. Ми направили цей проект КОЖНОМУ членові Комітету Верховної Ради з питань духовності і культури з проханням підтримати. Під проектом знову підписалися Курков, Шкляр, Забужко, Андрухович, Покальчук.
Так от. На це звернення не відгукнувся ЖОДЕН з членів Комітету з питань культури, включно з головою.
Як то кажуть, без коментарів.
Такий результат став для нас шоком, без перебільшення. Проте трохи заспокоївшись, ми спробували проаналізувати ситуацію. О’кей, влада не знає про існування в країні письменників, а звідки вона може про них знати? Книжки читати вони не мають часу, а по телевізору письменників не показують. Там показують спортсменів, співаків та манекенниць. Як ви гадаєте, якби депутатам написали Клички або Шевченко, вони б відповіли? Можете не сумніватися. Співаків вони теж добре знають, бо ті є учасниками всіх виборчих кампаній. Манекенниці теж часто зустрічаються на шляху депутатів. А письменники?
Один наш друг, житель Євросоюзу, коли почув про наші пригоди, задав просте запитання: “Хлопці, а чого ви домагаєтеся?” І ми не замислюючись відповіли: “Ми домагаємося, аби кандидат в Президенти восени поїхав до старійшини письменницького цеху, скажімо, Павла Загребельного чи Ліни Костенко, і попрохав благословення. Не викликав до себе і найняв агітувати, а просто поїхав і попрохав благословення”. У відповідь наш друг сумно засміявся і сказав: “Е, хлопці, до цього і у нас, у Європі, далеко.”
І дійсно, далеко. І в Америці далеко. Послухайте хоч би, що верзе їхній Президент. Подивіться хоч би, хто є ньюсмейкерами газет та журналів. Та сама компанія - спортсмени, співаки, манекенниці. При всій повазі до цих професій можемо сказати, що на велику мудрість від них годі чекати і писати можна хіба що про те, хто з ким переспав і яку машину купив. І ви не повірите - про це здебільшого і пишуть. То чого ж ви хочете від політиків? Вони читають ті самі газети і дивляться ті самі канали. Люди добрі, нами керує бидло! Хто не вірить - послухайте плівки майора Мельниченка. У тих записах нас, наприклад, вражають не стільки злочинні наміри - ми певні, що у всіх країнах влада не безгрішна, - а більше лексика, манера висловлюватися і взагалі культурний рівень героїв. Час уже просто кричати: “Пробі!”
Згадайте минуле сторіччя - хто в нас був головними міфотворцями? Письменники та художники. Досі в книжках можна прочитати, що сказав Гемінгвей в якій кав’ярні, і як сварилися Гоген із Ван Гогом.
Ризикнемо навіть нагадати, що прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна вбили в київському оперному театрі. Терористи знали, де робити засідку. А якби вас спитали, де робити засідку на сучасного прем’єра, що б ви порадили? Правильно. Президента Чечні вбили на футболі.
І це не просто випадок, а тотальне зміщення орієнтирів суспільства. Бути культурним уже не модно, і не тільки в нашій країні.
А хто в цьому винен?
Ну, безперечно, ми, письменники, що без бою віддали свою територію і свою позицію володарів думок. Ми проґавили буквально десять років, і от уже між нами і владою лежить безмежна культурна прірва.
Однак усвідомлювати провину - мало. Треба ще спробувати виправити ситуацію. Тим більше, що однією із задач української інтелігенції завжди була просвіта найтемніших верств населення, якими в нашому випадку є представники вищих ешелонів влади.
Як виправляти, нам підказали естонці. Кілька років тому вони раптом замислилися над культурною прірвою, що відокремлює естонське і російське населення країни і виступили з ініціативою: “Візьми у естонсь-ку родину на літо російську дитину”. Хай книжки почитає, естонську мову почує, відчує себе частинкою естонського суспільства та естонської культури. Правда, елегантний хід?
І ми вирішили його запозичити. Якось святкуючи день народження видавництва “Дніпро” у теплій творчій компанії, ми висловили пропозицію - а чому б нам, письменникам та видавцям, не взяти до себе на кілька місяців по олігарху, або іншому можновладцю? Зводимо до театру, дамо почитати книжки, потім обговоримо. Хіба це шкідливо? Не все ж на футболі та у нічних клубах розважатися. Ми абсолютно певні, що вони не будуть проти. По суті своїй багато хто з них залишився хорошими хлопцями та дівчатами. Просто політика - дуже брудна і некультурна річ, тож не диво, що вони там сильно здичавіли. Але варто зробити крок їм назустріч, і вони з радістю потягнуться до рідної культури.
Треба сказати, що ця ідея знайшла широку підтримку серед письменників. Одразу взялися розбирати собі можновладців. На Юлію Тимошенко та Віктора Пінчука виник цілий конкурс. Колеги запропонували також залучити до роботи не тільки письменників, але й музикантів, режисерів, кіношників. Одну ж справу робимо.
Єдине, що турбує - ніхто не зголосився взяти шефство над Азаровим, Медведчуком та Поплавським. Невже їх вважають безнадійними?
Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.
Секретний комплекс вправ для розвитку думок голови
Після дискусії про Шевченківську премію, що ми її провели у одному зі столичних клубів, вдалося підслухати цікавий відгук однієї з відвідувачок: “Наступного разу треба теж піти. Бо від теперішнього життя тупієш. А тут навіть якісь думки в голові заворушилися”. Це сказала викладачка університету, і з нею можна погодитися. Ми й справді потрошку тупіємо. І не тільки викладачі - студенти, менеджери, піарщики, продавці. А що - на роботі тасуєш інформацію сюди-туди, сортуєш файли, перекладаєш папірці. Плани, звіти, накладні, доповідні - де тут, власне, думка? Те, що раніше гордовито називалося розумовою працею, сьогодні перетворилося на звичайну інформаційну поденщину, а визначення “інтелігенція” вже можна сміливо міняти на “інформаційний пролетаріат” - переробник кілобайтів та друкованих знаків.
І справді, давайте проаналізуємо свою щоденну діяльність - скільки часу ми власне думаємо, виробляємо нові ідеї, хоч би на мікрорівні? Той, хто скаже, що 10% робочого дня, може сміливо вважати себе за Леонардо да Вінчі. Бо у більшості подібний показник навряд чи перетне межу 1%. Складання звітів чи пошук новин у інтернеті навряд чи можуть претендувати на високе звання розумової праці.
Ми недарма почали зі слів університетського викладача - якщо навіть вони скаржаться на отупіння, то куди вже решті професій? Інформаційний пролетаріат прокидається під звуки заводського гудка зі свого мобільного телефону і вирушає до станка-комп’ютера переробляти інформацію. А після - як і годиться пролетаріату - прямує до пивниці або тупо сидить біля телевізора.
Телевізор, у свою чергу, теж активно нівелює різницю між представникам різних колись класів. Якщо програма популярна, вона для універсального глядача. Доценти, продавці, будівельники - геть усі танцюють
