подивіться, скільки їх навкруги, особливо серед так званої “еліти”. І розумових інвалідів не менше. Два роки не читав книжок - каліка. І не важливо, що в юності знав напам’ять Достоєвського. Старі заслуги не мають значення, як не допомагає від радикуліту прикладання олімпійської медалі.
На превеликий жаль, зараз нами керують інваліди - духовні та розумові. І у інформаційному просторі завдають тон інваліди. Мало того - нас вони прагнуть зробити такими самими вбогими, якими є самі.
Чи треба протидіяти цьому? Безперечно. Як саме? Дуже просто - через емоційні враження, через мистецтво, через книжки. Особисто ми лобіювали б останній спосіб. 2007 рік проголошено Роком української книжки. І на честь цього пропонуємо простий експеримент. До-мовтеся з друзями, що протягом двох тижнів усі ви прочитаєте одну й ту саму книжку. А потім зберіться на пиво чи на каву і поговоріть - не про те, що бачили вчора по телевізору, не про політику, хай їй грець. А про книжку, яку прочитали. Бо зазвичай як воно буває - сідаєш зі старими друзями… робота у всіх різна, проблеми в кожного свої, спільних знайомих уже сто разів обговорено. От і залишається три варіанти: для жінок - ганчір’я, для чоловіків - футбол, і для всіх разом - вибори, коаліція, опозиція… Не набридло?
А так - усі щойно прочитали одну й ту саму книжку - один полається, другий похвалить, третій згадає, на що це подібно, посперечаєтеся. Ну і якщо сподобається, наступного разу можна буде зустрітися з приводу іншої книжки в іншому місці.
Не вабить такий варіант? Спробуйте інший. Ми в дитинстві, наприклад, любили читати вголос усією родиною. Грали в буріме (якщо хтось не знає - це складання віршів на задані рими). Грали в літературне лото, яке робила для нас наша мама, - гра нагадує покер, тільки на картках написано назви творів і треба зібрати комбінацію з творів одного автора (головна складність полягає в тому, що автор ніде не вказаний).
Ми певні, що ви знаєте ще триста способів подібних розваг включно з відвідуванням презентацій та автограф-сесій у книгарнях. То давайте їх застосуємо у боротьбі з інформаційним рабством. Разом ми обов’язково звільнимося від цих принизливих ланцюгів.
Ми - не раби, тобто не глядачі!
І глядачі - не ми!
Дядя Толя Унітаз
На вулиці брудно. Жовтогаряче листя, втоптане у перший сніг, перетворюється на гидку кашу.
Брудно на душі. Прочитавши газету, хочеться вимити руки, посидівши в інтернеті - прийняти душ. Перегляд телевізора останнім часом все більше нагадує дайвінг у вигрібній ямі. Мудрі інструктори-аналітики захоплено коментують колір та консистенцію отого всього, пояснюють, куди і чому воно попливло, та авторитетно передрікають: зараз з самих глибин підніметься отаке і отаке. Їм добре - вони можуть цим дихати без акваланга. А нам навіть через телевізійне скло смердить.
Перемикаєш на іншу програму, перегортаєш сторінку газети - а там газ. І знову немає чим дихати. Навіть по радіо - газ, хоч це і суперечить законам фізики. Пам’ятаємо, 1998-го року ми повернулися в Україну і були вражені тим, що кожен киянин на пам’ять знав частоту генерації електроенергії, і не тільки поточну, але й критичну, після якої - амба. Сьогодні в метро вам охоче розкажуть про граничну ціну енергоносіїв для вітчизняного експорту. Немовби це самі експортери їдуть у вагоні до станції “Хрещатик”.
А для відпочинку - пісні, танці й розмови з “зірками”, “шуткі юмора”, та конкурс “Міс Освенцим”, ой, пробачте, “Європа 2006” - щось середнє між репортажем із концтаборів та дефіле на об’їзній.
Вам подобається таке життя?
Нам - ні. І тому ми спробували розібратися у ситуації та знайти своє місце у цьому світі. Таке, щоб не дуже смерділо.
Отже, почнемо з політики. Це справа брудна - переконують нас звідусіль. Можемо погодитися. Але політики - не єдина брудна професія. Нашим сусідою у далекому дитинстві був дядя Толя Унітаз. За фахом - асенізатор, за покликанням - теж. Але він завжди перевдягався у чисте, коли не на роботі, та ретельно мив руки. Мабуть, тому, що був людиною простою і неосвіченою. А от освічені політики роблять інакше - самі копирсаючись у лайні, вони переконують нас із вами, що саме з нього створений весь світ. Моралі не існує, слово нічого не значить, порядність давно застаріла. Спеціально навчені люди - політологи - навіть мову спеціальну вигадали. Замість “брехня” говорять “ПіАр”, замість “покидьок” - “перспективний політик”, а зрада у них називається “гнучкістю”. Перемагає той, хто всіх обдурить, тому найбільш безчесна людина має бути отаманом - спікером, міністром, прем’єром.
Ми з вами, таким чином, не маємо шансів на політичну кар’єру, а значить, приречені бути другим сортом. І все це тільки з однієї причини - ми не покидьки. Ми наївно вважаємо, що добро все-таки відрізняється від зла і тому носимо презирливе прізвисько “електорат”. Максимум, на який може претендувати електорат, - проголосувати на виборах. За кого? Не смішіть. За “перспективного політика”, хіба вам погано пояснили?
Економіка - це трохи інше. Тут тон задають нові ба-гаті, по-французькому нувориші. В свою чергу вони поділяються на дві категорії - нуворишки та нуворюги. Останні ближчі до політики, перші - дальші. Але тих та інших об’єднує переконання: існує універсальне мірило для речей. Бабло, воно ж лаве, воно ж сармак, воно ж капуста, воно ж башлі… Башлі в руки - будуть звуки. Нема лаве - нема кохання. Якщо ти такий розумний - де твої гроші? Сиди і не гавкай.
Для нуворюг ми - другий сорт, тому що у нас немає бабок. Для політиків - другий сорт, бо у нас є совість.
Невже ми і справді другий сорт?
Давайте одразу визначимося, хто такі “ми”, щоб не плутатися. “Ми” - це ми з вами. Люди, які виробляють думки. Записують або просто обговорюють, слухають, додають, заперечують - головне, працюють із думками. Можна було б назвати нас інтелігенцією, якби цей термін не був таким заяложеним. Ми вміємо й любимо читати, а пишемо майже без помилок. Ми завжди намагаємося думати своєю головою і вміємо переконувати друзів та знайомих. Ми - меншість у суспільстві, та сама, про яку зневажливо відгукуються лідери сучасної політичної думки. Нас дійсно мало, і так було завжди, але чи можна обійтися без нас?
От про це, власне, і поміркуємо.
Чи може існувати суспільство без політики? Ні. Так само, як місто без асенізаторів. Просто ті й інші повинні знати своє місце.
Чи може існувати світ без економіки? Ні. Але чуючи чергового разу, що гроші - всьому голова і все у світі можна купити, ми одразу зі співрозмовником погоджуємося. Правильно! Ти вважаєш, що все можна купити - скажи тоді, почім буде трахнути твою доньку? А у збоченій формі? Ви знаєте, ніхто ще ціни не назвав. Дискусія на цьому зазвичай припиняється, але сам собою напрошується висновок - за гроші можна купити таки не все, а це означає, що економіка теж не має контрольного пакету у суспільстві. Чи, принаймні, не повинна мати.
Ви любите музику? Ми любимо, тому дозвольте аналогію з оркестром. Тим більше, що весь світ - театр, як твердив свого часу яскравий представник інтелекту-альної меншості. У нашій оркестровій ямі економіка виконує роль ритм-секції. Навіть за звуком вона схожа - бум-ца, бум-ца-ца. Без неї музики не зіграєш. Політика - це духові інструменти. Блищать, сурмлять, завжди гучні і агресивні. А ще існують струнні. Капризні, тихі, ніжні. Однак без них оркестр може заграти хіба що військовий марш. Або “жмурика”.
Здогадуєтеся, хто грає роль струнних? Правильно. Гуманітарна сфера. Якщо хочете - культура. Ми з вами весь час сумніваємося, сваримося, голоси тремтять, струни розтягуються - а все одно без нас музика не звучить.
Є в оркестрі ще одна штукенція, якої зазвичай не чутно, але без якої не вийде навіть “Мурки”. Називається вона камертоном. Із цим пристроєм звіряються струнні, і навіть духові при виробництві та ремонті, ба, й ударні теж трошки підлаштовують, щоб не деренчали. І у нашому суспільстві є такий камертон. Це - мораль. Гуманітарії найбільш чутливі до нього, і політика повинна іноді з ним звірятися, та й економіка теж. Грубий приклад спів-відношення моралі й економіки: будувати ГЕС, за-топлюючи при цьому заповідник,
