частіше англійську. При цьому шведська має статус рівноправної державної.
Цей приклад ми навели не для того, аби похвалитися своїми подорожами, а для того, щоб зайве переконатися - закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи. А закон природи говорить - коли людині треба знати три мови (у фінському випадку це дві державні плюс англійська, бо куди діватися), слабша мова де-факто помирає і тут нічого не зробиш.
У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де її частина, Фландрія завжди має окремий стенд. Тому, що послугується фламандською мовою. А у книжках мова - це основний чинник. Отже, німці мають один спільний стенд, американці - теж, а бельгійці свого стенду не мають, а натомість є два окремих бельгійських стенди: французький та фламандський. Причому, слід визнати, що фламандський значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. А Голландія - менша і з нею можна позмагатися. Цікавий факт? Дуже цікавий. Це все одно як державі мати два міністерства закордонних справ для двох половин країни. Сьогодні існує два інформаційних простори у Бельгії і наочно помітна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглинає франко-бельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою, щоб побачити швидкий гаплик. Дві державні мови - це сепаратизм як мінімум і знищення держави як максимум.
Про “двомовну” Білорусь говорити не будемо - серце болить, бо наш прадід був щирим білорусом.
Ну а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія - цікавий приклад. Хоч би тому, що там не живе істотної кількості носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа усім націям і слугує тільки для зв’язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Щось подібне до латини у Священній Римській імперії. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один з невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою - адже їх так мало, всього лише 70 мільйонів(!) Самі подумайте - чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього лише 70 мільйонів! Смішно сказати.
Якщо взяти за приклад Індію, то в нашій з вами країні У напрошується новація - визначити англійську другою державною разом із мовою А і вирішити назавжди питання міжнаціонального спілкування. Готові ми до такої глобалізації? Гадаємо, ні. Бо навіть у Європі захоплення міжнаціональним спілкуванням потрошку минає: у Франції краще ніяка французька, ніж добра англійська, а німецькі видавці відмовляються спілкуватися англійською, хай би ти навіть хотів щось у них купити - наймай перекладача і приходь. Міф про те, що всі у Європі залюбки балакають інглішем, потрошку розвіюється. Не все так просто у нашому спільному домі.
Ну а як відносно офіційної мови? Тої, що про неї перманентно говорять політики. Ну, політики - істоти убогі, їм можна говорити дурниці. А ми з вами, на відміну від них, серйозні люди і знаємо, що словами просто так не кидаються - офіційна мова повинна мати певні функції. Які? Якщо одну з п’яти визначених нами, тоді це мова державна. Якщо якісь інші - назвіть їх, тільки без агітації, будь ласка. При такому підході діагноз дуже швидко прояснюється: так звана офіційна мова - це всього лише прикриття для введення другої державної, щоб не вести розмови про конституційні зміни. Звичайний політичний хід, а по-людськи кажучи - брехня.
Ну що ж, міркували ми з вами, міркували і доміркувалися. Якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній Умовній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, але й в інформаційному просторі, нам не обійтися без ЄДИНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти тринадцяти мов може регулюватися Хартією, іншими законами, але з однією умовою - вони повинні бути рівними для всіх тринадцяти національностей, без утворення синдрому “старшого брата”.
Ну? - бачимо запитання у ваших очах. Кажіть далі. Але ми не скажемо того, на що ви чекаєте. Не варто зводити нашу з вами серйозну розмову до дискусій з видатними донецькими мовознавцями. Якщо ми раз і назавжди домовимося, що може існувати тільки ОДНА державна мова і тільки тоді решті гарантуються РЕАЛЬНІ (а не декларативні) можливості розвитку, далі вже буде легше. Віднині нам відомо, навіщо потрібна державна мова і які функції вона виконує і виходячи з цього можна свідомо її обирати. Українську чи російську, а може, болгарську (бо особисто ми виросли в болгарських селах на Одещині). Обирати всією державою за допомогою конституції чи референдуму, але обрати врешті-решт одну-єдину державну мову. І припинити спекуляції на цю тему, адже спекуляції виникають там, де бракує системи. І оголосити нарешті мовне питання закритим раз і назавжди, а взятися натомість за те, чого по-справжньому бракує у цій сфері - захист і збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед усім світом. Мов, які не мають своєї держави і крім України їх немає кому прихистити.
А саме - кримськотатарської, гагаузької, караїмської та їдишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову.
“Дзеркало тижня”, 2007 р.
Оглядач, www.oglyadach.com.ua, 2007 р.
Роздiл 2
Дядя Толя Унітаз
Як вижити у інформаційній війні? Як остаточно не перетворитися на глядача? Як не стати безсловесним електоратом?
Ці питання цікавлять не тільки нас. Сьогодні, коли політика і гроші остаточно заволоділи нашою країною, людина інтелігентна почувається незатишно. Складається враження, що цей світ створений не для нас. Гібрид бізнесмена і бандюка - Біздюк та його єдинокровний брат Політик - от хто є господарями життя. Для них танцюють “тьолки” і б’ють одне одного по ногах футболісти. Вони правлять бал на телебаченні, радіо та глянцевих журналах, бо - рекламодавці! Вони купують наш робочий час і вважають, що разом із ним купили наші душі. Їх захищають прокурори, суди, міліція, і тому вони відчувають себе всесильними.
“Яка розумная цьому альтернатива?” Ми давно міркуємо над проблемою співіснування політики, грошей та культури у суспільстві. У статтях, що зібрані у цьому розділі, ми намагаємося подолати нав’язаний інтелігенції комплекс неповноцінності, знайти своє місце у сучасній системі координат та створити інформаційний світ, придатний для життя та продовження інтелігентського роду.
“Рукописи горять”.ЛІКВІДУЄМО НЕПИСЬМЕННІСТЬ УРЯДОВЦІВ!
Ми, українські письменники та видавці, провели 4 лютого 2004 року під стінами Кабміну акцію “Рукописи горять”. Метою акції було поінформувати Уряд про наявність у державі вітчизняних книжок, видавництв та національної культури загалом.
Реакція влади мала дві версії:
• Мінфін повідомив, що все і так добре.
• Віце-прем’єр з гуманітарних питань повідомив, що все буде добре тоді, коли приймуть Закон № 4000-1 з поправками до бюджету.
Очевидно, що Уряд не розуміє справжньої глибини культурної кризи у країні. Про це свідчить і той факт, що у книгарнях столиці з дня акції так і не було зафіксовано жодної появи вищих посадових осіб
