звернеться болгарською, що робитиме наш Президент? Вже чуємо відповідь - Президент не держслужбовець. Ага, значить, себе Віктор Андрійович убезпечив від вивчення мов нацменших. Молодець. Ну а якщо це буде, наприклад, заступник міністра? Як йому чинити у такій ситуації - хіба не їздити до Рені? Або вчити болгарську, а заразом румунську, кримсько-татарську, гагаузьку… Чи то порушувати Указ Президента?
Ми колись писали про непевність культурних орієнтирів нової влади (матеріал “Так (вашу мать), або Чи буде Богдан Ступка міністром культури в уряді Ющенка”), але не думали, що нова Переяславська Рада матеріалізується так швидко.
Наврочили.
Однак ми самі привели цих людей до влади.
А тому “
Припливли.
Майдан, www.maidan.org.ua, 2005 рік.
Закриваємо тему, або Востаннє про мовне питання
Письменник має писати. На те він і письменник. Але як тут писати, коли часу вистачає тільки на те, аби передивитися новини. От і сидять любі читачі без наших нових творів, а щоб, чекаючи, не занудитися, читають інших авторів, іноземних. І не стільки через непатріотичність, скільки для того, аби не відучитися читати взагалі. Так би мовити, розминаються перед актом читання наших наступних шедеврів.
Словом, у всьому винні письменники.
Та воно і правда, адже якби наші письменники були найкращими - звідки б тоді взялися проблеми з українською книжкою? Оно, у Бразилії, наприклад, є Паоло Коельйо, і тому бразильська книжка… ні, нічого особливого про бразильську книжку не скажеш. Ну то візьмемо тоді Органа Памука. Он який добрий письменник - Нобелівський лауреат, романи на вітринах усіх лондонських книгарень, і як наслідок, турецька книжка… Н-да, з турецькою книжкою теж не склалося. Ну а поруч із Памуком на всіх прилавках Лондона - Андрій Курков, однак…
Ну то й що? Все одно винні у всьому письменники. І навіть не заперечуйте.
Однак письменників теж можна зрозуміти. Для того, аби писати, потрібне елементарне натхнення. Або принаймні зосередження. А як тут зосередитися?
Візьмемо хоч би 2004-й рік. Хотіли ми стаханівським темпом закінчити свій новий роман “Розмір має значення”, але пан Янукович подарував нам проти Різдва податки на книжки, і замість того, аби писати, ми вимушені були палити не видані рукописи. Яке вже тут натхнення?
Потім скасували податки, проте одразу почалися вибори. Нумо, хто із письменників писав щось під час виборів? Ми робили все що завгодно - читали інтернет, писали для нього, працювали спостерігачами, блокували Адміністрацію Президента, але тільки не писали. І не тому, що ліниві, а тому, що просто ні про що не можеш думати. У тому самому нам зізналися усі опитані нами колеги - хіба що Сашко Ірванець не припиняв творчого процесу, але виключно у формі політичної сатири. Але, врешті, як казали китайці під час Культурної революції, ми переламали підступним ворогам їхні собачі ноги, прийняли душ і сіли до письмового столу. Роман летів стрілою, рядки самі просилися на папір, чи то пак, на хард-диск комп’ютера. Коли гульк - нова хмара на обрії. Новий Президент підготував до підписання Указ “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. Мовляв, за оце о ми і ходили на барикади.
І одразу мишка випадає з рук. Що ж це робиться, панове? І одразу відкривається новий файл, де замість карколомних пригод нашого героя, починаються розвінчування, агітація, пояснення і погрози. Бо інакше зникне сенс і у наших романах, і у видавничій діяльності загалом.
Слухайте, люди добрі, скільки можна? А що вони завтра вигадають, після того, як заборонять секс та горілку, переназвуть Контрактову площу на Майдан Свободи та примусять чиновників вивчити російську? Так ми скоро будемо займатися виключно просвітою найтемніших верств населення - урядовців. Чорт забирай, все одно не дадуть писати.
Просто замкнене коло.
Проте нас ніхто не примушував бути письменни-ками. Самі захотіли. А значить, і розбиратися доведеться самим.
І ми вирішили вчинити мудро. Мудро - це означає не розкидатися по дрібницях, а одразу вирішувати стратегічні питання, щоб потім, коли влада чергового разу влучить у штангу, просто взяти готовий матеріал і сказати: будь ласка, від цього місця і до цього на пам’ять. Якщо підготувати такі стратегічні матеріали з усіх основних питань української культури, то їх навіть можна буде видати збірочкою, подарувати членам Уряду, а краще їхнім помічникам, а тоді вже спокійно писати свої романи, розуміючи, що майбутнє у надійних руках.
Нумо, письменники, берімося до систематичної освіти нашої влади! Так ми заощадимо свою працю - принаймні наступному поколінню урядовців не доведеться пояснювати все із самого початку.
Особисто ми вирішили почати з найпростішого - з мови. Тільки, будь ласка, не смійтеся.
По-перше, хочемо відповідально заявити - у приватному спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки - він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава - от хто головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово “питання”, завжди мають на увазі державну мову.
Що ж таке державна мова і навіщо вона потрібна державі? Конституція України не дає відповіді на це питання. Стаття 10 констатує, що державною мовою є українська - і квит. Далі ідуть обов’язкові реверанси в бік мов нацменшин, які знов-таки більш схожі на камлання. Все. Ані визначення, що таке державна мова, ані її функ-цій - нічого.
Далі йде Закон про мови Української РСР, який навіть згадувати смішно, хоч він сьогодні і діє у повному обсязі. Зрозуміло, що там не може бути нічого про повноцінну державну мову, бо Українська РСР державою не була.
На цьому, власне, вичерпується законодавча база, яка має задавати правила гри. Можна, звичайно, згадати закон про рекламу, до якого вносили зміни, а потім взяли ходи назад. Можна згадати квоту на україномовну телепродукцію у розмірі 75% або на кінопрокат у розмірі 50%, але все це несерйозно. Чому 50%? Чому не 60% чи 58,76%? І чому тільки на телебаченні та радіо? А газети? А книжки? А інтернет? Дуже важко зрозуміти логіку, а все тому, що немає базових визначень - навіщо державі потрібна якась там мова? Оно, Швеція сотні років обходилася без державної - бідували, звичайно, мучилися, але якось жили.
Ой, мало не забули: є в нас ще славнозвісна Хартія мов нацменшин. Досить цікавий документ, але він жодного слова не каже про державну мову, а тільки визначає, як захистити недержавні. А результат його практичного застосування в Україні, як завжди, парадоксальний - англомовна меншість, яка Хартією ані крапельки не захищена, має кілька всеукраїнських видань англійською, а наші рідні “захищені” болгари - тільки районну газету (не кажучи вже про євреїв, які не забезпечені жодним їдишемовним ЗМІ).
Словом, темний ліс, а точніше, чистий аркуш. І на цьому аркуші нам з вами треба написати всю правду. Чому нам з вами? Тому це наша з вами робота - продукувати ідеї і виробляти думки. Робота інтелігенції, і за нас її не зроблять ані політики, ані інвестори.
Особисто ми присвятили мовному питанню кілька статей - “Українська мова - це не хрін моржовий”, “Вавилонська вежа”, “Слон сірий, український”. Попри науковий і послідовний підхід, всі вони спиралися на проукраїнську ідеологію, і це призвело до того, що вся полеміка, як це зазвичай буває у мовних дискусіях, мігрувала у емоційну площину. В результаті зважені та аргументовані заперечення чи зауваження так і не прозвучали.
Тому зараз ми пропонуємо відкинути емоції геть, забути, що ми обговорюємо мову Шевченка чи
