останнього ступеня свогоморального падіння могли породити такі цинічні елементи».
Коли повідомлення про голод стали досить поширені у США і конгресмен Герман Копелман офіційно звернув на це увагу радянського уряду, він отримав від наркома закордонних справ М. Литвинова таку відповідь: «Я одержав Вашого листа від 10 числа цього місяця і хочу подякувати за те, що Ви помітили оту українську брошуру. Існує незліченна кількість таких брошур, сповнених брехні, яку поширюють контрреволюційні організації за кордоном, котрі практикуються в такій діяльності. Для них нічого вже не залишається, як тільки фабрикувати інформацію та підробляти документи». Радянське посольство, яке незабаром відкрилося у Вашингтоні, також твердило, що населення України зростало протягом п'ятирічки на 2 % за рік і Україна мала найнижчу, смертність серед радянських республік(!)
Іншим методом «Великої брехні» були грубі підтасовки та перекручення. Лише один приклад: «Известия» від 25 лютого 1935 р. надрукували інтерв'ю з кореспондентом «Інтернейшнл ньюз сервіс» Ліндсеєм Парротом, який розповідав про те, що бачив добре організовані колгоспи і досить хліба в Україні та на Волзі. Паррот зі свого боку заявив працедавцеві та американському посольству, що його «не зовсім правильно» цитували. Виявилося, що Паррот сказав кореспондентові «Известий», що просто не бачив будь- яких ознак голоду під час своєї подорожі у 1934 р. Різниця, звісно, є.
Існували методи фальсифікації, так би мовити, більш витончені. Американський кореспондент у Москві так описує один із фактів періоду розкуркулення: «З метою умиротворення західної громадської думки американську “комісію” відрядили в райони лісозаготівель, і в належний час вона щиро засвідчила, що не бачила каторжної праці. Нікого, втім, так не розважила ця клоунада, як самих членів “комісії”. Ними були: торговець американським устаткуванням, протягом довгого часу мешканець Москви, чий бізнес залежав від офіційної ласки; молодий американський репортер без постійної праці і тому готовий на все; і секретар Американо-радянської торговельної палати — штатний працівник організації, вкрай зацікавленої у приязних стосунках з радянськими органами. Я близько знав усіх трьох, і не буде ніяким секретом зазначити, що кожен з них був так само переконаний у широкому використанні каторжної праці на лісозаготівлях, як Гамілтон Фіш чи д-р Детердінг. Вони поїхали на Північ прогулятися або тому, що було важко відмовитися, і заспокоїли свою совість, просто ствердивши, що особисто не бачили ознак каторжної праці; вони не вказали на те, що не зробили справжнього зусилля знайти її і що офіційні особи керували їхнім “розслідуванням”».
Їхні «відкриття», надруковані з усією урочистістю і слухняно передані американськими кореспондентами до Сполучених Штатів, цілком відповідали настанові пізнішої «комісії», яка шукала каторжну працю в районі Донецького вугільного басейну. Один із членів «комісії», знаменитий американський фотограф Джиммі Аббі, висловив це так:
«Звичайно, ми не бачили каторжної праці. Коли ми наближалися до чого-небудь, що виглядало таким, кожний з нас щільно закривав очі і тримав їх закритими. Ми не хотіли брехати».
Едуард Ерріо, радикальний французький політичний та державний діяч відвідав СРСР у серпні та вересні 1933 р. Він провів п'ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та бенкети, а друга половина — на ретельно організовані «екскурсії». Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як «категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод
Є цікаві описи підготовки Києва до приїзду Ерріо. Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподілялися харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з'явилася сила- силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено). Готель, в якому Ерріо мав зупинитися, забезпечили килимами, новими меблями та уніформою для персоналу. Так само було і в Харкові.
Які ж місця відвідав Ерріо? В Харкові, приміром, його повезли до зразкової дитячої колонії, в музей Шевченка та на тракторний завод-гігант — і все це у коротких передихах між численними зустрічами та бенкетами з вищим партійним керівництвом. Возили дорогого гостя і по колгоспах, таких як, скажімо, «Червона зірка» на Харківщині, де всі селяни були добірні комуністи та комсомольці, котрі мали добре житло та вгодований вигляд. Худоба, трактори тощо також були в належному стані. Але й звичайне село могли переробити задля такої нагоди.
Один свідок так пригадує підготовку до прийому Ерріо в колгоспі «Жовтнева революція» під Броварамн поблизу Києва: «Спеціальні збори обласної партійної організації ухвалили оперативно перетворити цей колгосп на “потьомкінське село”. Старого більшовика, інспектора наркомату землеробства, призначили тимчасово головою, а досвідчених агрономів зробили членами колгоспних бригад. Все старанно почистили та помили, для чого мобілізували всіх комуністів, комсомольців та активістів. З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини. Одну частину будинку обернули на їдальню, столи прикрасили квітами. З Броварів перевезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів. Скликали загальні збори колгоспників, на яких їм оголосили, що Одеська кіностудія провадитиме тут зйомки фільму. Тих, кого відберуть до “масовки”, вийдуть на роботу, решта ж повинна сидіти вдома. Свіжевипеченим “акторам” видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки, взуття. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов, якому допомагав якийсь Денисенко (людям сказали, що то режисер фільму та його помічник). Зрештою організатори вирішили, що панові Ерріо буде краще зустрітися з колгоспниками в їдальні. Наступного дня, коли Ерріо мав приїхати, колгоспники вже сиділи за столами і пригощалися. Вони поїдали величезні кусені м'яса, запиваючи їх пивом, і не дуже зволікали з цим. Знервований “режисер” закликав людей їсти повільно, щоб почесний гість побачив їх за столами. Але саме тоді пролунав телефонний дзвінок з Києва: “Візит відміняється. Все припинити”. Після цього Шарапов швиденько подякував колгоспникам за “добре виконання їхніх ролей”, а Денисенко наказав їм зняти з себе та віддати все — за винятком шкарпеток та хусток.
Люди благали залишити їм одяг і взуття, обіцяючи відробити за них, але даремно. Все треба було повернути до київських крамниць, звідки воно було позичено».
Безсумнівно, Василь Гроссман мав на увазі Ерріо, коли писав про «француза, відомого міністра», котрий, відвідуючи колгоспні дитячі ясла, спитав малюків, що вони їли на обід. Ті відповіли: «Курячий бульйон з пиріжками та рисові котлети». Гроссман із гнівом коментує це: «Курячий бульйон! Котлети! А в нашому колгоспі люди поїли всіх дощових хробаків!» Письменника до нестями обурював той фарс, що його розігрувала влада з людської трагедії.
За деякими повідомленнями, перекладача Ерріо — київського професора Зееберга — пізніше заарештували та засудили на п'ять років концтабору в Карелії за «тісні контакти з іноземцями».
В іншому випадку до Харкова приїхали американська, англійська та німецька делегації. Цьому передувала велика облава на селян-жебраків, яких відвезли у голе поле і там просто скинули. На станції Лозова чекали турецьку делегацію, яка мала зупинитися тут перепоїсти. Перед тим усі трупи разом із тими, що вмирали, навантажили на грузовики і повезли кудись подалі. Інших погнали пішки на велику відстань із забороною повертатися. Станцію прибрали, до буфету привезли спритних «офіціанток» і відповідну публіку.
Такі «потьомкіиські» методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, хоч небагато з них могли дозволити собі таке, як Бернард Шоу, який сказав: «Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання, будь то молода чи стара людина. Чи їх там напихали чимось зсередини? Чи їхні запалі щоки розтягнули шматками каучуку зсередини?» Втім той же Шоу, якщо вірити радянській пресі, твердив, що «в СРСР, на відміну від Англії, існує свобода совісті».
Цікаво навести ще дивовижну історію, яку оповів один західний прихильник радянського режиму. Група іноземних відвідувачів, до якої він входив, дізналася, що в селі, яке називалося Гаврилівка, всі, за винятком однієї особи, померли від голоду. Делегація відразу ж вдалася до «розслідування»: відвідала сільський ЗАГС, сільраду, священика, директора школи і питала кожного селянина, якого зустрічала на дорозі. Зрештою самодіяльні «слідчі» виявили, що лише троє з 1100 жителів померли від тифу, після чого за допомогою «негайно вжитих заходів» удалося зупинити епідемію, а від голоду не помер узагалі ніхто. Проникливому читачеві могло б спасти на думку принаймні три способи створення подібної містифікації. Та й навіть якби результати цього «розслідування» були правдиві, як вони могли заперечити свідоцтва з перших
