висвітлювали ці питання. Багато з їхніх повідомлень ми цитували у нашій книзі.
Зробимо, одначе, застереження, що в більшості випадків західні журналісти не могли ризикувати своєю візою та були змушені (або ж спокушені) йти на певний компроміс. І лише коли такі кореспонденти, як Чемберлін і Лайонз, залишили СРСР назавжди, вони змогли розказати всю правду. Крім того, матеріали західних журналістів, як правило, проходили цензуру — хоч Маггерідж, приміром, надсилав деякі свої звіти англійською дипломатичною поштою.
Якийсь час повідомлення обмежувалися депешами, подібними до тих, що складав Маггерідж; далеко не повними, але досить інформативними матеріалами, які пройшли цензуру, а також свідченнями недавніх відвідувачів, які знали мову і проникали в райони голоду (це були іноземні комуністи, які тимчасово працювали там; західні громадяни, що мали родичів у селах, а часом і досить ексцентричні мандрівники, котрі прагнули будь-що дізнатися правди).
Одним із цих останніх був Гаррет Джоунз, колишній секретар Ллойд Джорджа і дослідник російської історії. Він дістався України з Москви (подібно до Маггеріджа не спитавши про це дозволу властей), пройшов пішки крізь села Харківської області і, повернувшись на Захід, повідомив про незмінний лемент населення: «Нема хліба. Ми помираємо». Як і Маггерідж, він писав у «Манчестер гардіан» (30 березня 1933 р.), що ніколи не забуде «спухлих животів дітей у домах, де я спав». Крім того, додавав він, «чотири п'ятих рогатої худоби та коней загинуло». Цей чесний і сумлінний звіт ганебно затаврували не тільки представники офіційних радянських кіл, а й Уолтер Дюранті та інші кореспонденти, що воліли залишитися, аби надсилати сенсаційні звіти з чергового сфабрикованого процесу.
Та все ж деякі іноземні журналісти, незважаючи на клопіт, завдаваний їм владою, всіляко намагалися передати правдиву інформацію. В одному з таких повідомлень (від 22 вересня 1933 р.) кореспондент «Ассошіейтед пресс» Стенлі Річардсон посилався на голову політвідділів МТС України старого більшовика Олександра Асаткіна, колишнього першого секретаря компартії Білорусії. Асаткін навіть наводив журналістові цифри, але цензор вилучив їх. Фраза про «смерті на значній території минулої весни з причин, пов'язаних з недоїданням», одначе, пройшла, проте це повідомлення не було надруковане більшістю американських газет (Марко Царинник пише, що зміг знайти його лише в «Нью-Йорк америкен», «Торонто стар» і «Торонто івнінг телеграм»),
У 1933 р. іноземним журналістам фактично заборонили в'їзд на Україну та Північний Кавказ. Англійське посольство 5 березня повідомило Лондон про те, що віддділ преси при наркоматі закордонних справ «сповістив усіх іноземних кореспондентів, що вони повинні залишатися в межах Москви». Але лише в серпні Чемберлін зміг обізнати своїх редакторів з тим, що йому та його колегам наказано не виїздити з Москви, не подавши маршруту поїздки і не одержавши спеціальний дозвіл (самому ж Чемберлінові щойно заборонили відвідати ті райони України та Північного Кавказу, де він попередньо був). У тому ж серпні кореспондент «Нью-Йорк гералд трибюн» П. Барнс повідомив, що «за новими цензурними правилами, акредитованим іноземним кореспондентам заборонено відвідання тих районівСРСР, де умови несприятливі».
Отож, журналістам досить-таки брутально заткнули рота, алене можна було примусити найчесніших з них мовчати. Коли у 1934 р. з'явилися такі книжки, як чемберлінівська, вже ніяк не можна було сумніватися у фактах голоду та інших страждань радянського селянства. Навіть ті західні письменники, котрих вважали прихильниками сталінського режиму, висловлювали неабиякі застереження. Так, Моріс Гіндус, пишучи про колективізацію, яку він у принципі підтримував, оповідав про «людську трагедію» куркульських депортацій, про «бездушність і безсердечність» партійних працівників, про реакцію селян, які у розпачі забивали худобу, а потім «впали в апатію», про некомпетентність колгоспного керівництва тощо.
Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь-які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості. Деякі намагалися якось діяти. 28 травня 1934 р. на розгляд членів Палати Представників США надійшла резолюція від конгресмена Гамілтона Фіша, яка, зареєструвавши факт голоду, нагадала про американську традицію «прийняття до уваги» подібних порушень прав людини та висловлювала надію, що СРСР змінить свій курс і тим часом скористається американською допомогою. Резолюцію передали Комісії з закордонних справ і наказали надрукувати.
Як і в 1921 р. (хоча в меншому масштабі, оскільки факти не були до такої міри доступні), була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги — у цьому випадку на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Інніцером. Але Червоний Хрест у своїх відповідях на звернення комітету був змушений заявити, що за статутом він не може діяти без згоди уряду країни, якої це стосується. Уряд зі свого боку продовжував заперечувати все, що тільки можна заперечувати, і друкував численні листи «простих селян», обурених «нахабними» західними пропозиціями. Зокрема, в лютому 1933 р. «Известия» наголошували на тому, що волзькі німці, мовляв, відкидають допомогу організацій, створених у Німеччині для тих, хто «нібито вмирає від голоду в Росії».
У Західній Україні, що входила тоді до складу Польщі, про голод було добре відомо, і в липні 1933 р. у Львові створили Український центральний допомоговий комітет, який зміг надати потерпілим певну допомогу нелегальними продуктовими посилками.
Українські емігрантські організації на Заході робили відчайдушні зусилля довести факти голоду до уваги своїх урядів. У Вашингтоні, наприклад, архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитися у цю справу, на що була відповідь: відсутність державного інтересу робить таке втручання недоцільним. У тому ж архіві міститься чимало листів від науковців, журналістів, релігійних діячів тощо, які висловлювали сумнів щодо вірогідності даних, приміром, того ж Чемберліна, який оцінював кількість померлих від 4 до 10 млн. На це Держдепартамент відповідав, що утримується від будь-яких коментарів, і часом подавав списки джерел, на які рекомендував звертати увагу.
Справа в тому, що Сполучені Штати на той час не мали дипломатичних стосунків із Радянським Союзом (до листопада 1933 р.), і Держдепартамент мав інструкції всіляко налагоджувати такі стосунки. З огляду на таку політичну стратегію тема голодового терору була для нього, так би мовити, більмом на оці. Ті ж країни, що мали своїх дипломатів у Москві, діставали інформацію з перших рук, і були набагато краще обізнані з реальним становищем.
Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало в тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.
Найпримітивніший метод — це повне ігнорування голоду. У радянській пресі не було ані згадки про щось подібне. Це ж стосувалося, зрозуміло, й українських газет. Між дійсністю та її відображенням лежала глибочезна прірва.
Артур Кьостлер, який бував у Харкові в 1932–1933 рр., пише, що він зовсім утратив відчуття реальності, коли читав місцеві газети, переповнені знімками радісних молодих людей під прапорами, повідомленнями про гігантські комбінати на Уралі, про нагородження бригадирів-ударників тощо, але «жодного слова про голод, епідемії, вимирання цілих сіл; навіть про відсутність електрики в Харкові газети не згадали. Над величезною країною простяглася завіса мовчанки».
У попередні роки, під час колективізації, пересічній людині досить складно було осягнути масштаби чи наслідки цієї події. Як писав американський кореспондент: «Житель Москви, іноземець чи росіянин, рідко коли міг дізнатися, якщо взагалі дізнавався, про такі епізоди “класової боротьби”, як смерть від голоду багатьох засланих селянських дітей у віддаленій Лузі, в Північній Росії, влітку 1931 р.; або про поширення хвороб серед каторжників, що працювали на карагандинських вугільних копальнях у Казахстані, внаслідок неякісного харчування; або про загибель від холоду куркульських родин, яких вигнали взимку з їхніх осель під Акмолинськом, у Казахстані; або про поширення запалень жіночих органів серед депортованих жінок у холодному Хібіногорську, за Полярним колом, через цілковиту відсутність санітарних умов під час суворої зими». Але коли дійшло до голоду, то у тій самій Москві про нього спочатку говорили досить відкрито — і не лише в себе вдома, а й у громадських місцях. Та незабаром це стало карним злочином, за який давали три —п'ять років ув'язнення. Тим часом про голод було вже настільки відомо, навіть іноземцям, що це вимагало активніших заходів, ніж прості заперечення.
А заперечення були найрішучіші. Чимало нападок зазнала тоді зарубіжна преса. Зокрема, 20 липня 1933 р. «Правда» звинуватила австрійську газету «Райхпост» у «твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори “Райхпост”, щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища». Голова ВЦВК М. Калінін викривав «політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні», і зазначав, що «лише класи, які дійшли до
