існувало взагалі. За словами одного з українських емігрантів, «деякі члени партії наводили кількість у 5– 6 млн… а інші згадували про 10 млн жертв. Правдиві дані, мабуть, лежать десь посередині».
Якщо погодитися з числом приблизно в 11 млн передчасно померлих у 1926–1937 рр., ту частину його, яка налічує близько 7 млн і яку пояснюють голодом, можна схарактеризувати як прийнятну або ймовірну. Виходячи з цього залишається приблизно 4 млн жертв розкуркулення та колективізації до 1937 р.
До цих 4 млн включено загиблих у Казахстані. Серед казахів брак населення між переписами 1926 і 1939 років становив 867 400 (3 968 300 мінус 3 100 900). Скоригувавши цифру, подану переписом 1939 р. з урахуванням загальнонаціональної пересічної кількості (як ми це зробили з українцями), дістанемо 948 тис. померлих. При цьому населення Казахстану від перепису 1926 р. повинно було зрости до 4 598 000 осіб у 1939 р. (на базі дуже обережного припущення, що пересічна загальнорадянська норма приросту — 15,7 % — переважала, хоч фактично населення радянських мусульманських народів зростало значно швидше), тобто мало перевищувати фактичний рівень більш ніж на 1,5 млн. Якщо від цієї цифри відняти 300 тис. ненароджених дітей і 200 тис. тих, кому вдалося емігрувати до Китаю, то виходить 1 млн жертв.
Таким чином, залишається 3 млн втрат за 1926–1937 рр., які пояснюють депортацією «куркулів». Ми вже дискутували питання про кількість депортованих та про рівень смертності. Три мільйони — це те число, що загалом збігається з нашими оцінками (якщо 30 % депортованих померло, то їхня загальна кількість була 9 млн, якщо ж 25 % — то 12 млн).
На 1935 р., за оцінкою Свяневича, який використовував метод наближення, приблизно третина з 11 млн депортованих померла; третина перебувала у «спецпоселеннях» і ще третина — у таборах праці. Підрахунки загального числа ув'язнених у таборах за цей же рік дають приблизно 5 млн, і аж до масових арештів радянських та партійних працівників у 1936–1938 рр. були незмінні повідомлення, що населення цих таборів складалося переважно (на 70–80 %) із селян.
Із приблизно 4 млн селян, які перебували у таборах на 1935 р., основна маса, мабуть, вижила, до 1937–1938 рр., але навряд чи більше ніж 10 % коли-небудь дочекалися звільнення. Таким чином, ми повинні додати до селянського рахунку як мінімум ще приблизно 3,5 млн померлих.
Від початку до кінця основою наших міркувань були або точні та певні цифри, або досить обережні припущення. Отже, коли ми робимо висновок про те, що не менше 14 млн селян розпрощалися з життям внаслідок подій, висвітлених у цій книзі, ми, напевно, не перебільшуємо кількість утрат. В усякому разі кількість понад 11 млн померлих, виявлену переписом 1937 р., мабуть, не варто піддавати серйозним корективам. Будь-які більш-менш автентичні дані про померлих від голоду є вкрай самодостатніми — так само як і дані про втрати від розкуркулення. І вони просто не можуть бути точнішими. Як писав М. Хрущов у своїх спогадах: «Я не можу навести точних даних, бо ніхто не займався підрахунками. Все, що ми знали, — це те, що люди вмирали у величезних кількостях».
Знаменно, що деяка тодішня статистика все ж побачила світ, а саме — дані про падіж худоби. Отже, протягом багатьох років ми мали певні відомості лише про те, що сталося з худобою, а не з людьми. У промові, яку масово надрукували двома роками пізніше, Сталін висловився за більше піклування про людей, навівши як приклад те, що нібито сталося з ним на засланні в Сибіру. Переходячи вбрід річку з місцевими селянами, він побачив, що вони щосили намагалися врятувати коней, але не дуже переживали про втрату людини, — ставлення, про яке «великий засланець» дуже шкодував. Навіть для Сталіна, чиї слова рідко відкривали його справжні погляди, це було — і особливо на той час — нечуваним лицемірством. Саме для нього та його прибічників людське життя було найдешевшим на шкалі цінностей.
Що ж до наших наближених підрахунків жертв 1930–1937 рр., то їх можна підсумувати таким чином:
Померлі селяни 11 млн
Заарештовані та померлі в таборах пізніше 3,5 млн
Разом 14,5 млн
Із цього числа:
померло через розкуркулення 6,5 млн
померло в казахській катастрофі 1 млн
померло через голод 1932–1933 рр.:
в Україні 5 млн
на Північному Кавказі 1 млн
в інших місцях 1 млн
Разом від голоду померло 7 млн.
Порівняно зі втратами у великих війнах нашого часу ці цифри величезні. А коли мова заходить про факт геноциду, то слід пам'ятати, що число 5 млн становило близько 18,8 % усіх жителів України і близько чверті сільського населення. У першій світовій війні на фронтах загинуло менше 1 % населення країн, що воювали. А ось факт місцевого рівня: в одному українському селі з 800 мешканців (Писарівка на Поділлі), де від голоду померло 150 чоловік, під час цієї війни загинуло лише сім сільчан.
Унаслідок подій, якіми описували, втратами в найширшому розумінні, так званими «ходячими пораненими» судилося бути, мабуть, усьому населенню. Померлих були мільйони. Але не забуваймо і про страшні наслідки, що випали на долю окремих людей і цілих народів та впливали на них протягом десятиліть. На багатьох уцілілих чекав великий терор, який призвів до практично такої ж смертності, що й голод.
Ще раз наголосимо на тому, що наші підрахунки не є та й не можуть бути вичерпними, оскільки являють собою спробу створити з окремих деталей, за які ми щиро вдячні чесним і мужнім радянським ученим та письменникам, подобу цілісної картини подій. І справа не лише в тому, що правда про голодомор всіляко приховувалася тоді, коли він лютував. Ще довгі роки режим залишався мовчазним співучасником і спадкоємцем злочинів тих, хто півстоліття тому послав мільйони безневинних назустріч їхній смерті.
17. Позиція Заходу
Найхарактернішою рисою кампанії Сталіна проти селянства було те, що Борис Пастернак називає «нелюдською силою брехні». Обман практикувався у гігантських масштабах. Зокрема, докладали всіх зусиль, аби переконати Захід, що голоду не було взагалі або, принаймні, нічого суттєвого не сталося.
На перший погляд це було нереальною справою, оскільки велика кількість повідомлень відразу ж стала надходити до Західної Європи та Америки від бездоганних західних свідків (у 1932 р. іноземців ще допускали до теренів, де панував голод). Але Сталін дуже добре знався на «технології» того, що Гітлер слушно називав «Великою брехнею». І справді: безоглядних заперечень очевидних фактів із домішками певної кількості «позитивного» фальшу виявилося цілком достатньо, щоб протягом тривалого часу збивати з пантелику загалом пасивну, довірливу й слабко поінформовану західну публіку і схиляти на бік сталінської версії тих, які насамперед самі бажали бути ошуканими. Голод став першим великим прикладом практичного використання цього засобу впливу на світову громадську думку; слідом за ним пішли інші: кампанія у зв'язку з московськими процесами 1936–1938 рр., заперечення існування системи таборів примусової праці тощо. І навряд чи можна сказати, що ця практика припиниться, доки існуватиме радянська система.
Але перед тимяк детальніше розглядати цю практику, слід упевнитися, чи дійсно правда про голод була доступна Заходові.
Досить компетентні повідомлення з'являлися у «Манчестер гардіан» і «Дейлі телеграф», «Матен» і «Фігаро», «Ноє цюріхер цайтунг» і «Газетт де Льозанн», «Стампа», «Райхпост» та багатьох інших західноєвропейських газетах. У Сполучених Штатах газети, що виходили масовим накладом, друкували повні звіти американських українців та інших свідків голоду (хоч їхня інформація не завжди вважалася вірогідною, оскільки паралельно публікувалася у виданнях «правого» напряму). Як би там не було, але «Крісчен саєнс монітор», «Нью-Йорк гералд трибюн», а також нью-йоркська єврейська газета «Форвертс» широко
