13,5 млн.
У джерелі, невідомому мені під час підготовки першого виданняцієї книги, радянський дослідник колективізації В.П. Данилов стверджує, що дефіцит населення в січні 1937 р. становив 15–16 млн («Археографический ежегодник за 1968 год». М., 1970. С. 249). Гадаю, що цю цифру можна прийняти як цілком вірогідну статистику смертності, віднявши від неї число ненароджених через ті чи інші причини, пов'язані з голодомором. Дальше дослідження показує, що голодова катастрофа могла досягти навіть 26– 30 % загального дефіциту населення і дати ще 4,5 млн жертв на додаток до 11 млн померлих під час розкуркулення та голоду.
Інший підхід: якщо у 1929 р. існувало близько 25,9 млн селянських господарств, то у 1938 р. їх було приблизно 19,9 млн. При пересічній кількості 4,2 особи на одну селянську родину це означає близько 108,7 млн селян у 1929 р. і близько 83,6 млн у 1938 р. Якщо додати ті 24,3 млн, що переселилися до міст, результат становитиме близько 105 млн, тобто брак населення складе приблизно 21 млн. З урахуванням ненароджених це дасть понад 13 млн мертвих.
Але якщо все ж таки прийняти, що ця цифра становила приблизно 11 млн, то до неї слід додати засуджених селян, які вмирали у таборах після січня 1937 р., тобто заарештованих під час антиселянської кампанії 1930–1933 рр., не включаючи, однак, сюди тих селян, котрі були заарештовані за пізнішого терору 1 937—1938 рр. Це дає (за нашою пізнішою оцінкою) не менше 3,5 млн жертв додатково, внаслідок чого загальне число селян, померлих у результаті розкуркулення та голодомору, становитиме близько 14,5 млн.
Тепер обміркуємо, як цю жахливу цифру поділити між жертвами розкуркулення та жертвами голоду. Тутмистоїмо на хиткішому грунті. У демографічних колах дотримуються думки, що з числа понад 14 млн селян, котрі впали жертвами терору, кількість втрат як від розкуркулення, так і від голоду була приблизно однаковою: понад 7 млн відповідно. Одначеми можемо розглянути цю пропорцію детальніше.
Із загальної кількості жертв близько 3,5 млн загинуло в таборах — переважно ті, кого засудили до виходу травневого указу 1933 р.; до цього числа напевно входила значна частина сільських жителів України та Кубані голодового періоду, які перебували у скрутному становищі. Цих останніх, проте, не можна вважати безпосередніми жертвами голоду, і щоб виявити число смертних випадків саме від голоду, ми повинні звернутися до 11 млн померлих перед 1937 р. і спробувати поділити цю цифру між числом депортованих і тих, що загинули від голоду.
Що стосується жертв голоду, то тут впадає у вічі переважання українського населення (неофіційні дані свідчать, що близько 80 % смертних випадків трапилося в Україні та на землях Північного Кавказу, заселених головним чином українцями).
Щоб розібратися у втратах саме серед українців, ми змушені повернутися до січневого перепису 1939 р., оскільки, як ми вже сказали, жодних інших статистичних даних того періоду — ні за національністю, ні за іншими ознаками, крім суто загальних підрахунків — не опубліковано навіть до останнього часу.
За цим переписом загальна кількість населення СРСР становила 170 467 186 осіб. Західні дослідження дають меншу цифру — близько 167,2 млн, але й вона вказує на різке поліпшення справ порівняно з 1937 р., незважаючи на приблизно 2–3 млн загиблих у таборах або страчених у 1937–1938 рр. Це можна пояснити як природними, так і іншими чинниками. Підвищення рівня народжуваності після тої чи іншої катастрофи — явище цілком закономірне для будь-якого суспільства. До того ж у 1936 р. офіційно заборонили аборти і перестали продавати протизаплідні засоби.
Від загальної кількості населення (170 467 186) частка українців згідно з переписом становила 28 070 404 особи (проти 31 194976 за переписом 1926 р.). Враховуючи можливість завищеності загальної цифри, можна припустити, що кожну національну групу репрезентовано у пропорційно перебільшених кількостях (хоча щодо України ступінь фальсифікації міг бути вищим, якщо брати до уваги її реальні демографічні показники).
Якщо навіть перебільшення було пропорційним, чисельність українського населення в 1939 р. мала становити близько 27 540 000 чоловік. Але цифра 1926 р. (близько 31,2 млн) об'єктивно повинна була збільшитися до 38 млн у 1939 р. Таким чином, дефіцит становить близьке 10,5 млн. З урахуванням десь 1,5 млн ненароджених дітей це означає брак 9 млн українців аж до 1939 р.
За цими цифрами стоять не лише смертні випадки. Справа в тому, що українці поза межами України зазнавали сильного асиміляційного тиску. Радянський демограф В. Козлов пише, що між переписами 1926 і 1939 років «низький ступінь зростання чисельності українців можна пояснити падінням природного приросту внаслідок поганого врожаю 1932 р.», але додає до того ще один чинник: «…ті, що попередньо вважали себе українцями, в 1939 р. оголосили себе росіянами». Є свідчення, що люди користувалися будь-якою нагодою, аби змінити свою національність, оскільки українці завжди виглядали підозріло в очах представників влади.
У 1926 р. українців, що проживали в інших районах СРСР, було 8 536 000, включаючи 1 412 000 на Кубані. Враховуючи той факт, що залишки кубанських козаків реєстрували як росіян, число українців у цьому регіоні до кінця 1930-х років відповідно зменшилося. Так було і в інших місцях і безсумнівно являло собою цілеспрямований та довготривалий процес (навіть перепис 1959 р. виявив лише понад 5 млн українців в СРСР поза Україною). Якщо ми припустимо, що не менше 2,5 млн українців у 1930 — ті роки зареєструвалися як росіяни, то виходить близько 6,5 млн загиблих. Якщо відняти від цієї кількості десь 0,5 млн українців — жертв розкуркулення 1929–1932 рр., то залишиться 6 млн померлих від голоду, з них 5 млн в Україні та 1 млн на Північному Кавказі. Щодо неукраїнців, то кількість померлих серед них може становити не більше 1 млн.
Таким чином, загальне число померлих від голоду може дорівнювати приблизно 7 млн, близько 3 млн з яких були діти. Але це досить скромні підрахунки.
Ще один ключ до визначення кількості померлих від голоду у його найгірший період можна знайти, встановивши різницю між оцінкою чисельності населення, поданою Комісією з проведення перепису, зробленою невдовзі перед переписом 1937 р., і фактичними даними цього перепису. Отож, прогноз визначав 168,9 млн, а перепис показав наявних 163772000 — тобто з різницею трохи понад 5 млн. Вважають, що це можна пояснити фактом нереєстрації померлих в Україні наприкінці 1932 р., і це відповідає іншим даним, які ми маємо про смерті від голоду в цілому. У нашому розпорядженні є також більш опосередковані оцінки, включно з тими, що базовані на офіційній інформації.
Народжений в Росії американський комуніст, який ще до революції був знайомий з М. Скрипником, відвідав його та інших українських провідників у 1933 р. Отож, Скрипник назвав йому «принаймні вісім мільйонів померлих на Україні та на Північному Кавказі», а шеф українського ДПУ В. Балицький — 8–9 млн. Балицький додав, що цю цифру подали Сталінові, однак лише як приблизну. (Інший працівник органів безпеки пише, що, можливо, на ранній стадії голоду ДПУ подало Сталінові кількість померлих у 3,3–3,5 млн.) Щодо загального числа жертв голоду в усьому СРСР, то американцеві назвали 10 млн.
Ще кілька свідчень. Іноземний робітник, який працював на одній із харківських фабрик, дізнався від місцевих урядовців, що Г. Петровський визнав тоді кількість померлих у 5 млн (а до кінця голоду було ще далеко). У вересні 1933 р. Уолтер Дюранті повідомив англійське посольство, що «населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося минулого року на 3 млн, а населення України — на 4–5 млн», а загальне число загиблих могло становити не менше 10 млн. Американський комуніст, що працював в Україні, оцінював кількість померлих від голоду у 4,5 млн, а від хвороб, пов'язаних з недоїданням, — в 1 млн. Високий український урядовець повідомив іншого американця, що у 1933 р. померло 6 млн. Канадському українському комуністові, який вчився у Вищій партійній школі при ЦК КП(б)У, сказали, що в одному з секретних звітів фігурувала цифра в 10 млн.
Стосовно інших регіонів, то повідомлення про зменшення кількості населення були пропорційно такі ж високі, як і в Україні, на Середній і Нижній Волзі та на Дону. Так, директор Челябінського тракторного заводу Ловін повідомив іноземного кореспондента, що більше мільйона померло на Уралі, в Західному Сибіру та Заволжі.
Слід зазначити, що всі ці оцінки не можна вважати за «істину в останній інстанції», оскільки не завжди ясно, чи йшлося про загальну кількість померлих саме в Україні, про який період голоду свідчать ті або інші цифри, чи включають вони кількість померлих від пов'язаних з голодом хвороб тощо. Навіть дані секретних офіційних звітів різняться на кілька мільйонів. Тому ми можемо стверджувати, що точних підрахунків не
