рук про те, що трапилося в інших місцях, від Маггеріджа та всіх інших?
Але, мабуть, більшого засудження варта позиція деяких поважних учених, які брали на себе місію інтелектуального освічення Заходу. Сер Джон Мейнард, тоді провідний експерт з радянського сільського господарства, пропонує такий, більш ніж оригінальний, погляд на втрати внаслідок колективізацій «Ці картини жахливі, але їх слід бачити у належній перспективі, пам'ятаючи про те, що більшовики вели війну проти класового ворога, замість вести її проти якоїсь держави, з використанням усіх засобів ведення справжньої війни». Що ж до голодомору, то він висловлюється так: «Будь-яке порівняння з голодовою катастрофою 1921–1922 років, на думку автора цих рядків, котрий відвідав Україну та Північний Кавказ у червні та липні 1933 р, необгрунтоване». Об'єктивно це й насправді так, але в даному випадку Мейнард має на увазі те, що голод 1930-х, мовляв, не сягнув масштабів попереднього.
Ще дивовижнішим було «дослідження» старійшин західної соціології Сіднея та Беатрис Вебб — величезна праця, в якій вони розглядали Радянський Союз як взірець «нової цивілізації».
Передусім кидається у вічі їхня загальна ворожість до селянства. Наголошуючи на таких «типових селянських вадах», як «пожадливість і хитрість, посилені вибухами пияцтва та ледарства», Вебби схвально говорять про перетворення цих відсталих елементів на «пройнятих громадським духом кооператорів, які працюють за директивним планом, щоб поділити спільну продукцію рівно між собою». На їхню думку, «частково примусова» колективізація нібито становила «кінцеву стадію» селянських повстань 1917 р. (!) Пізніша фаза колективізації, вважають Вебби, була необхідною, оскільки куркулі, мовляв, не хотіли працювати і деморалізували селян, тому їх треба було заслати на примусові роботи — як «засіб оперативної допомоги» селу. Зрештою вони доходять висновку, що «радянський уряд навряд чи міг зробити інакше».
Ентузіазм цих дослідників виглядає дещо неприємним, коли вони, наприклад, пишуть, що масове розкуркулення планувалося заздалегідь, і коментують це так: «Якою сильною мусила бути віра і рипучою воля людей, котрі в інтересах того, що здавалося їм загальним благом, могли прийняти таке важливе рішення». Слова, які міг би прикласти кожен, хто бажав би це зробити, до Гітлера з його «остаточною розв'язкою» єврейського питання.
Якщо довкола цих проблем ще можна якось дискутувати, то коли справа доходить до фактів, Вебби яскраво демонструють свою упередженість та необ'єктивність. Запитуючи себе, «був чи не був голод в СРСР у 1931–1932 роках», вони посилаються на «відставного високого урядовця з індійської адміністрації» (напевно Мейнарда), котрий відвідав райони, умови в яких вважалися найгіршими, і не знайшов там доказів того, що міг би схарактеризувати як голод. Інший їхній висновок, побудований на офіційних звітах і розмовах з неназваними англійськими та американськими журналістами, полягав у тому, що «частковий неврожай» не був сам по собі «достатньо серйозним, щоб викликати справжній голод, за винятком, можливо, найгірших районів, порівняно невеликих за розміром». Повідомлення ж про голод, на думку Веббів, належать «людям, які рідко мали можливість бувати в округах, що потерпіли» (!)
Причиною «незначного браку харчів» Вебби вважають «відмову хліборобів сіяти… або збирати пшеницю». Вони прямо пишуть, що населення «явно винне в саботажі»: деякі селяни, мовляв, «назло розтирали зерно з колоска чи навіть відтинали цілий колосок, щоб приховати його в себе, таким чином безсоромно грабуючи колективну власність». Дісталося від Веббів і «українським націоналістам», які «займалися в селах агітацією та пропагандою, щоб саботувати збір урожаю». Але, мабуть, вершиною «наукового аналізу» подій стала авторська характеристика сталінського вичавлювання хліба з України як «кампанії, яка за сміливістю задуму та енергійністю виконання, а також за масштабністю операцій виглядає безпрецедентною для правління будь-якого уряду в мирні часи».
Коли доходить до джерел, Вебби часто посилаються на так званих «компетентних спостерігачів». Один із таких, приміром, твердить, що радянські селяни бажають мати власний дім чи плуг не більше, ніж робітник хотів би мати власну турбіну: одне слово — «розумова революція»!
У питанні колективізації Вебби схвально цитують комуністку Анну-Луїзу Стронг, яка стверджувала, що засланням куркулів займалися «сільські сходи» бідних селян і батраків. Вони складали списки куркулів, котрі опиралися колективізації силою, і «просили уряд депортувати їх… Збори, на яких я була присутня, набагато поважніші та законніші… ніж будь-який судовий процес в Америці» (!)
Але щодо самого голодового періоду, то улюбленим джерелом інформації для Веббів є кореспондент «Нью-Йорк таймз» Уолтер Дюранті, чия діяльність заслуговує на окрему розмову. Як той, хто найтісніше з усіх західних спостерігачів співпрацював з урядом, Уолтер Дюранті користувався всілякими привілеями, в тому числі найпочеснішим — брати інтерв'ю у самого Сталіна, — і в той самий час необмеженою прихильністю впливових західних кіл.
Ще у листопаді 1932 р. Дюранті повідомив, що «нема ніякого голоду чи голодовоїсмертності, і навряд чи таке можливе». Коли ж звістки про голод стали широко відомі на Заході (про це писала і газета, де працював Дюранті), він перейшов до іншої тактики, вживаючи такі вирази, як «недоїдання», «нестатки харчів», «послаблений опір організму» тощо. Наприклад, у серпні 1933 р. Дюранті писав, що «будь-яке повідомлення про голод у Росії — це сьогодні перебільшення або злісна пропаганда», додаючи, однак, що і «харчові нестачі, від яких потерпіло майже все населення цього року і особливо хліборобні райони — тобто Україна, Північний Кавказ, Нижня Волга, призвели до великих жертв». За його оцінкою, розміри смертності значно перевищували звичайні: якщо норма у згаданих районах «дорівнює приблизно мільйонові», то ця цифра тепер «зросла принаймні втричі». Проте навіть подібні визнання не заважали Дюранті,як і раніше, заперечувати факт голоду і вважати, що причиною «нестатків» є, зокрема, «втеча деяких селян і саботаж інших».
У вересні 1933 р. Дюранті став першим іноземним кореспондентом, якого допустили у голодуючі райони, після чого він повідомив, що «вживання слова “голод” стосовно Північного Кавказу є абсолютним, абсурдом» і його попередні повідомлення про кількість жертв були «перебільшенням». У своїх репортажах з Кубані він розписує такі «типові» речі, як «вгодовані немовлята» та «гладкі телята» (саме ці повідомлення цитувалися М. Литвиновим у його відповіді конгресменові Копелмаиу).
У тому, що Захід дізнався про голодову катастрофу, Дюранті звинувачував російських емігрантів, яких, мовляв, підбадьорив прихід до влади Гітлера. «Історії про голод, тоді розповсюджені у Берліні, Ризі, Відні та інших місцях, — писав він, — це справа рук ворожих елементів, які робили останню спробу відвернути визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами, зображуючи Радянський Союз як країну руїни та відчаю».
Про репутацію, яку Дюранті прибрав уже восени 1933 р., свідчить, зокрема, повідомлення англійського посольства: це людина, якій «Радянський Союз намагається всіляко догодити, — можливо, більше, ніж будь-якому кореспондентові». Малколм Маггерідж, Джозеф Олсоп та інші досвідчені журналісти просто вважали, що Дюранті був брехун і, як висловився пізніше Маггерідж, — «найбільший брехун серед журналістів, яких я зустрічав за п'ятдесят років своєї діяльності».
Втім, у деяких приватних бесідах Дюранті поводився інакше. Так, Юджинові Лайонзу він сказав, що оцінює кількість жертв приблизно у 7 млн. Подібну інформацію містить і депеша англійського посольства у Москві від 30 вересня 1933 р.: «За повідомленням Дюранті, населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося у цьому році на 3 млн, а населення України — на 4–5 млн. Україну повністю знекровлено… Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн — посередньо чи безпосередньо від браку харчів».
Тим часом американська публіка отримувала від Дюранті зовсім інші повідомлення. І впливи тих фальсифікацій були величезні й тривалі.
Навіть через 50 років після розглядуваних подій «Нью-Йорк таймз», згадуючи прізвища лауреатів Пулітцерівської премії, не оминула й Дюранті, який удостоївся її у 1932 р. за «безсторонні змістовні репортажі з Росії». «Нью-Йорк таймз» ще якось можна зрозуміти: адже вона колись нагородила власною премією власного співробітника і не бажає підривати свій престиж хоч і запізнілою самокритикою. Але подібне пише і «Нейшн», характеризуючи репортажі Дюранті як «найінформаційніші, найбезсторонніші та найчитабельніші повідомлення з великої країни в її невпинному русі вперед, що з'являлися у будь-якій газеті в світі». З сучасних позицій це може виглядати тільки іронією, але щось надто глибоко прихованою.
Як би там не було, але у 1933 р. на бенкеті в готелі «Уолдорф-Асторія» з нагоди визнання СРСР Сполученими Штатами було зачитано список імен, кожному з яких гості чемно аплодували, аж доки не згадали Дюранті, — тоді, як писав Олександер Вулкотт у «Нью-Йоркер», «виникло справжнє
