Ростислав Самбук
БУРЯ НА ОЗЕРІ
Налетів шмалький вітер, підхопив кинуту посеред вулиці газету й поніс, як змія над дахами. Шугалій дивився на папір, що тріпотів у повітрі, аж поки той не зник десь за деревами. Засунув руки в кишені піджака й попрямував забрукованим цеглою тротуаром, підставивши вітрові спину. Був певен, що саме ця вулиця виведе його до озера, та воно несподівано зблиснуло праворуч між хатами, і Шугалій повернув у вузький завулок, де на шпориші паслися білі вгодовані гуси. Вони заґелґотіли неприязно й розступилися неохоче, а величезний гусак навіть спробував ухопити його за штани.
Шугалій прискорив крок, і птах переможно зашипів, роззявивши міцного дзьоба й скосивши хитре око на гусок.
Озеро починалося одразу за хатами, і Шугалій зупинився, вражений. Він чув, що Світле озеро називають поліським морем, і ставився до цього скептично — кожен, вихваляючи своє, схильний до перебільшень, — але озеро справді лежало аж до обрію, зливалося з ним, і вітер гнав по ньому високі хвилі з білими баранцями.
Придивившись, Шугалій побачив трохи лівіше вузьку чорну рисочку протилежного берега, і все ж перше враження безкраю не полишало його, він притулився до обшарпаної вітром самотньої верби й довго стояв, дивлячись, як накочуються на чистий піщаний берег високі хвилі.
Уявив, як незатишно зараз десь на середині озера навіть у великому рибальському човні, як кидають його хвилі, як зачерпує він бортом холодну воду, й мерзлякувато зіщулився. З такою стихією жарти погані, і, як дізнався Шугалій, в бурю навіть на моторних човнах рибгоспу не ризикують виходити в озеро. А що вже казати про звичайні плоскодонки…
Побачивши неподалік у затоці кілька причалених човнів, Шугалій попрямував до них. Затоку відділяла від озера широка піщана коса, однак хвилі все ж перекочувалися через неї, розгойдували човни; вони терлися пошарпаними бортами один об одного, і брудна вода хлюпалася в них.
Човни були схожі, як близнюки: просмолені, з поламаними решітками на дні, відполірованими почорнілими сидіннями й розбитими отворами для кочетів. Лише один виділявся з-поміж них: пофарбований синьою олійною фарбою і з багажником на носі, замкнутим на великий замок. Навіть ланцюг, яким човен був припнутий до вбитого в берег залізного шкворня, відрізнявся від інших — ті давно вже проіржавіли, а цей, добряче змащений солідолом, блищав, і краплі води скочувалися з нього.
Човни належали мешканцям приозерних будинків — це Шугалій визначив одразу: дошки за кормою були пристосовані для кріплення підвісних моторів, і від затискувачів залишилися на них виразні сліди. На березі ж не було схованок для моторів, їх одразу знімали з човнів і тягли додому. А спробуй пронести хоча б кілька сотень метрів двопудове залізяччя!
Шугалій озирнувся довкола й попрямував до чепурного будинку з мансардою. Ворота садиби були розчинені, й з них виїжджав самоскид. Він натужно заревів, вискакуючи на дорогу, і обдав Шугалія гострим запахом гною — добрий хазяїн, який влітку завозить гній. Засмаглий чоловік з вигорілим на сонці волоссям і сильними жилавими руками неквапом зачиняв ворота. Шугалій привітався, і чоловік обмацав його гострим допитливим поглядом. Не відповів, лише трохи нахилив голову, і це можна було зрозуміти і як вітання, і як небажання розпочинати порожню балачку.
— Гарний маєте човен, — почав Шугалій упевнено. — Либонь, самі робили?
Чоловік зиркнув на нього спідлоба.
— Не продається, — кинув сухо.
— Це ваш — синій?
— Ну, мій… Звідки знаєте?
Шугалій кивнув на сині ворота.
— Такого ж кольору. А човен добрячий. На такому хоч зараз в озеро.
— А ви нетутешній. — Губи в чоловіка розтяглися в ледь помітній іронічній посмішці, наче всі, хто не мав щастя мешкати в Озерську, були людьми нижчого гатунку.
— Нетутешній, — зітхнув Шугалій.
— Я й бачу, курортник! — пожвавішав чоловік. Подивився на Шугалія уважніше, буцім оцінював — чого вартий. Певно, приїжджий не викликав підозри, бо запитав:
— Може, квартиру шукаєте?
— У справах я. Зупинився в готелі.
Господар садиби одразу втратив цікавість до Шугалія. Пробуркотів щось невдоволено і взявся за клямку хвіртки.
— Так я про човна, — зупинив його Шугалій. — Порибалити. Звичайно, я заплачу.
Чоловік озирнувся.
— А гребти вмієте?
— Хіба мотора не маєте?
— Ого, чого схотів! Мотор гроші коштує… Весла дам, і все. Карбованець за годину.
— На веслах куди заїдеш?
— Мотора не дам! — мовив господар категорично. — Кожному давати — сам на мілизну сядеш.
Шугалій не міг не визнати, що раціональне зерно в цьому твердженні є.
— А якщо з вами? — спробував іще Шугалій. — Разом з вами порибалити?
Чоловік задумався лише на мить.
— Ціна така ж, — вирішив. — Завтра, якщо озеро вгамується.
— У вас такий великий човен…
— Озеро не терпить зухвалих!
— А сміливих?
— Тобі, чоловіче, бачу, скромності не позичати!
— В Криму ми ловили ставриду…
— То й мотай собі до Криму! — нараз озлився господар. — Теж мені, розумник!
— Вибачайте, але я вважав, що в морі…
— Не знаю, як у морі, а в нас хвиля зла. Та й човни плоскодонні.
— Чому кильових не робите?
— Втричі дорожчі, а для чого? В негоду риба все одно не ловиться.
— Величати вас як?
— Нечипором Спиридоновичем. А в риболовлі, якщо погода буде, не сумнівайтесь. Тут хлопці на спінінг по десятку щупаків тягають. А ви з області? У якій справі до нас, якщо не секрет?
Обговорюючи вчора з підполковником Ятком план дій в Озерську, вони вирішили, що Illyгалію не варто видавати себе за когось іншого — це б лише ускладнило розслідування. Однак для чого цьому хазяйновитому жмикрутові знати, що розмовляє з капітаном держбезпеки?
— З міліції я, — одповів Шугалій.
Обличчя в господаря здивовано витяглося.
— То, може, зайдете? — розчинив він хвіртку. — Оце гість! Міліція з області за марницею не поїде…
— А-а… — явно применшив свою місію Шугалій. — Всяке буває. Оце втопився у вас один на тому тижні…
Господар хитро скосував на Шугалія: мовляв, дури інших, а ми не ликом шиті — хіба в нас у районі своєї міліції нема, щоб зайнятися потопельником?
— Озеро в нас сурйозне, — мовив значимо, — а влітку курортники наїжджають. Туристи патлаті,