Шугалій трохи подумав і, дочекавшись, поки Нечипір Спиридонович відійшов до човна, мовив Малиновському:
— Автобус на Львів є десь близько десятої. Поїдете ним і завтра, в крайньому разі післязавтра, привезете сюди цих туристів. Володьку й Віктора — так, здається? Зрештою хоча б одного з них. Зараз повернемось, і я погоджу це питання з керівництвом.
Увечері Шугалій зв'язався з начальником районного відділу міліції й попросив, щоб його працівники підготували довідку: хто із озерських мешканців жив колись у Любені й коли переїхав до Озерська. Подзвонив до обласного управління держбезпеки й попросив терміново переслати матеріали про бандерівську акцію в Любені наприкінці сорок четвертого року. Повернувшись до готелю, повечеряв придбаною ще вранці пляшкою кефіру та булочкою — кефір був теплий і несмачний. Шугалій не допив його, відставив пляшку й заходився стелити ліжко, коли хтось обережно постукав у двері.
— Увійдіть, — дозволив капітан і застиг з покривалом у руках — найменше сподівався побачити зараз Чепака.
Чепак стояв у прочинених дверях, тримав у руках пожмакану бавовняну кепку, ніяково м'яв її й посміхався сором'язливо. Шугалій отак з покривалом і підійшов до нього.
— Заходьте ж, будь ласка, — підсунув стільця. — Не чекав. Чесно скажу, кого-кого, а вас не чекав.
Чепак сів і одразу заспокоївся. Поклав на коліна кепку й запитувально подивився на Шугалія, який і далі стояв навпроти нього. «Зараз він запросить мене сідати», — майнула в капітана думка — кинув покривало на ліжко й сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку.
— І даремно не чекали, — почав Чепак без усякої підготовки. — Ви що ж думаєте, збиратимете на мене матеріали, а Чепак сидітиме, склавши руки? А дзуськи, не на того напали!
— Які матеріали? — удав нерозуміння Шугалій, однак Чепак не дозволив йому погратися в кота й мишку.
— Наче я не знаю, про що розпитував Малиновський у сусідів? Ви б підказали лейтенантові — грубо працює…
— А для чого нам критися? — заперечив Шугалій. — Поки що факти проти вас: боюсь, що вам доведеться серйозно захищатися. Я ж питав вас, чим можете спростувати твердження Завгородньої, що чула ваш голос уранці вісімнадцятого серпня?
— Для цього й прийшов, товаришу капітан. Не хотів я казати — незручно перед товаришами, доводиться виказувати їх, та що вдієш! Не міг я бути вранці у Завгородніх, бо ще в суботу ввечері подалися до Пилипівців. Село на тому березі, кілометрів за п'ятнадцять. Ну, а в одного з компанії — сітка. Сіткою рибу ловили, й виказувати їх незручно.
— А нас плутати зручно? — розсердився Шугалій. — Ми через вас знаєте скільки часу могли втратити?
Чепак знову зім'яв кепку.
— Лихий поплутав… — повторив розгублено. — Я ж сіткою не ловлю. А той знайомий з Каменя привіз сітку — нову, капронову. Ну, й затягли…
— Прізвище?
— Того, з Каменя?
— І не тільки його, а всіх з вашої браконьєрської компанії, — не втримався, щоб не шпигнути, Шугалій.
— Точно, браконьєрської, — не образився Чепак. — Нехай штрафують. Сорому скільки буде, по всьому Озерську поголос піде! Я їм, сучим синам, казав, але не послухались.
— Хто був з вами?
— Ще двоє. Отой з Каменя — Іван Мірчук. Працює на цегельному заводі майстром, цегельня там одна, легко знайдете, бо адреси не знаю. І Яків Сахаров, тутешній, на Червоноармійській живе, будинок сорок вісім. Товарознавець універмагу.
Шугалій занотував прізвища до записника.
— І коли повернулися до Озерська? — поцікавився.
— Вітер зранку знявся, яка ж риболовля! Так, спіймали трохи… А потім шторм пішов, не ризикнули через озеро йти, до вечора під Пилицівцями стояли, поки вітер не вщух. Уже вночі повернулися.
— Ми перевіримо те, що ви кажете, — підвівся Шугалій, даючи зрозуміти, що запитань у нього більше нема. Дочекався, поки Чепак зачинив за собою двері, і засміявся тихо. Здавалося, аргументи Чепака зруйнували першу так гарно вже вибудовану версію, і це б мусило засмутити капітана, але, навпаки, відчув полегшення. Адже цей дещо вайлуватий ветфельдшер підсвідомо подобався йому, і помилитися було б неприємно. А помилятися Шугалієві доводилося, не так уже й часто, та все ж доводилося, і щоразу капітан відчував, ніби його підступно ошукали.
Що ж, цього разу інтуїція не підвела його, і, коли люди справді підтвердять алібі Чепака, він тільки радітиме з цього. Шугалій заліз під прохолодне простирадло, зібгав подушку, щоб була твердіша, підмостив під щоку й довго лежав з розплющеними очима. Сьогоднішній день не минув даремно. По-перше, вони абсолютно достовірно встановили, що смерть Завгороднього сталася не від нещасного випадку. Тіло ветлікаря знайшли приблизно в тому ж районі озера, де й плавав перевернутий човен. Якщо б Андрій Михайлович вдарився сам потилицею і впав за борт, його тіло одразу б занурилося у воду й залишилося б приблизно в тому ж районі. А човен знесло б до озерського берега. Отже, ветлікаря вбили, вірніше, оглушили першим же ударом, викинули непритомного за борт, а потім дісталися до очеретів у районі Вільхового, перевернули там човен, імітуючи катастрофу, — вітер зніс його на середину озера.
Цікаво, подумав, чи знайде Малиновський когось із цих львівських туристів, може, бачили човен з двома чоловіками, адже Завгородній мусив пройти повз острів. Може, навіть бачили обличчя людей у човні? Все може бути, але найголовніше — встановити, де перебував Стецишин мало не годину в Озерську сімнадцятого серпня. Міг просто пройтися до озера, зайти в магазин, у перукарню, зрештою, посидіти в скверику. Але ж хтось мусив бачити його в цей час — між третьою й четвертою. Не так уже й багато в Озерську мешканців, ну, десять тисяч, не більше. До речі, подумав, а якщо Роман Стецишин ходив дивитися на свій будинок, який належав його батькам і де тепер розташований дитячий садок? Може, у нього виникли якісь сентиментальні почуття, й він вирішив згадати юність?
Навряд, судячи з розповіді Олени Михайлівни, але чого не буває в житті!
Шугалій знав, що навіть запеклі злочинці розчулюються й розкисають, згадуючи дитинство. А тут чоловік не був у рідних місцях тридцять років…
Шугалій гортав сторінки справи, присланої з області, і перед очима поставала та страшна ніч грудня сорок четвертого року в Любені.
Усе почалося з того, що в області одержали інформацію, нібито банда курінного Стецишина перебуває на лісовому хуторі за сорок кілометрів від Любеня. Повідомляли також, що бандерівці ночуватимуть на хуторі й уранці знімуться, щоб передислокуватися в інше місце.
Командир Любенського невеличкого гарнізону (а в його розпорядженні була неповного складу рота внутрішніх військ) одержав наказ оточити вночі хутір і ліквідувати банду. Операцію було проведено блискавично — рота на машинах об одинадцятій ночі вирушила в район хутора, оточила його й на світанку атакувала. Але бандерівців на хуторі не було. Приблизно ж через годину після того, як машини з бійцями залишили Любень, на місто напали бандерівці.
Вони були чудово поінформовані, головорізи з загону Стецишина. Йшли, майже не криючись, найперше увірвалися до районних відділів держбезпеки й міліції. В райвідділі держбезпеки черговий устиг заблокувати двері й, поки їх виламували, передати в область сигнал тривоги. Та було вже пізно. З любенською ротою зв'язку не було, підняли солдатів, що дислокувалися в Озерську, але минуло майже три години, поки вони дісталися до Любеня, — три години кривавої розправи бандерівців.
Курінний Стецишин мав списки й адреси районних активістів, тому бандити вдиралися насамперед у їхні квартири. Підіймали з ліжок, знущалися, ґвалтували жінок і дівчат, розстрілювали з автоматів. Не милували
