ні жінок, ні дітей…
На початку четвертої ранку грузовики з солдатами із Озерська нарешті дісталися розбитими лісовими дорогами до Любеня. Ще на його околицях зав'язалася стрілянина, солдати намагалися оточити Любень, щоб не випустити бандитів з міста, але вони вже почали відходити. їм вдалося одірватися від переслідувачів і загубитися в навколишніх лісах.
Навесні решта банди перебазувалася у передгір'я Карпат, потім з боями пробилася на територію Польщі. Але тієї грудневої ночі кілька бандитів із загону попали в полон, серед них і якийсь Ворон із служби безпеки. Витяги з протоколів, допитів заарештованих і лежали зараз перед Шугалієм.
Ворон показав, що курінний Стецишин мав старанно законспірованого агента в Любені на прізвисько Лікар. Навіть служба безпеки не знала справжнього прізвища цього агента. Акцію проти Любеня було розроблено за допомогою Лікаря. Йому вдалося через вірну людину передати фальшивий сигнал в область про дислокацію загону Стецишина — коли ж любенська рота рушила на операцію, особисто зустрівся в заздалегідь домовленому місці з курінним і повідомив, що місто лишилося беззахисне і його можна атакувати.
Слідчі, які допитували бандерівців, намагалися дізнатися хоч про якісь прикмети Лікаря, але безрезультатно — певно, Ворон мав рацію: той був особистим агентом Стецишина, і курінний нікому й ніколи не розшифровував його.
Тоді ж, наприкінці сорок четвертого й на початку сорок п'ятого років, органи держбезпеки перевірили всіх медичних працівників Любеня, але прізвисько Лікар могло бути й суто умовним, принаймні нікого підозрілого серед любенських медиків не виявилось.
І ось зараз, через тридцять років, любенській Лікар з'явився в Озерську. Чоловік, з яким спілкувався Андрій Михайлович Завгородній.
Шугалій іще раз передивився складений у районному відділенні міліції список людей, які переїхали в різні часи з Любеня до Озерська. Сімнадцять прізвищ, з яких капітан залишив лише одне. Шістнадцятеро абсолютно поза підозрою. Тринадцятьом у сорок четвертому році було від двох до чотирнадцяти років, троє взагалі народилися після сорок четвертого року. Лише одного слід було перевірити.
Євген Маркович Луговий. Бригадир риболовецької бригади. 1921 року народження. В грудні 1944 року був шофером вантажної машини, що належала Любенській районній лікарні.
Шугалій вирішив зустрітися з Луговим одразу. Шофер машини районної лікарні… Може, тому й Лікар?
Зовсім уже зібрався їхати до рибзаводу, як подзвонив із Львова Малиновський. Шугалій слухав його притишений відстанню голос і думав, що лейтенант, мабуть, ніколи так активно не працював: лише одинадцята година, дістався ж до Львова тільки на світанку, встиг перекусити десь у «забігайлівці», а вже з'ясував становище й додзвонився до Озерська. Таку оперативність слід було підтримати, і Шугалій, вислухавши Малиновського, мовив:
— Молодець, Богдане, і я вітаю вас з успіхом. Кажете, Віктор з електролампового заводу у відпустці й поїхав на південь? Шкода, та нехай загоряє собі спокійно. А Володимира привезіть сюди. Я чекаю на вас, лейтенанте, разом із Володимиром, звичайно.
До рибзаводу було досить далеко, начальник райвідділу держбезпеки поїхав кудись у село, і Шугалій попросив машину в міліції. Йому дали старого пошарпаного червоного «Москвича». Мабуть, автомобілю треба було робити капітальний ремонт, бо мотор чмихав, і з вихлопної труби йшов дим, як із дизеля, але молодий хвацький шофер, побачивши вагання капітана, висунувся з віконечка й запевнив:
— Не бійтеся, доїдемо, вона масло бере, але тягне. — Він дав газу, щоб продемонструвати, що машина ще має в запасі якісь кінські сили, мотор заторохтів на всю вулицю, але саме цей гуркіт чомусь надав Шугаєві впевненості, і він потягнув на себе дверцята.
Рибзавод був розташований, всупереч логіці, досить далеко від озера, й виловлену рибу возили від довгого прибережного смердючого барака машиною. Якщо, звичайно, було що возити. Директор, якого попередили про візит Шугалія, чекав на нього біля барака. Потиснувши руку капітанові, одразу почав скаржитися, що за останні дні рибзавод плану, на жаль, не виконує, що план залежить і від погоди, і від багатьох-багатьох інших причин, навіть мало не від настрою риби, але там, у області, на це не зважають, їм давай центнери й центнери, хоча, якщо не поновлювати рибопоголів'я (він так і сказав «рибопоголів'я»), звідки візьметься вилов?
Директорський катер гойдався на хвилях поруч, біля причалу — непоганий швидкісний катер, який, либонь, витримував тут, на Світлому озері, будь-які шторми. Шугалій запитав, де зараз бригадир Євген Маркович Луговий, і відчув полегшення, дізнавшись, що той рибалить за п'ятнадцять кілометрів звідси, під Пилипівцями, а він, директор, на жаль, не має часу…
Під Пилипівцями озеро вигиналося круто ліворуч, утворюючи велику затоку. Шугалій ще здалеку побачив рибальські човни — баркаси, вдвічі більші за плоскодонки місцевих мешканців. Вони стояли біля берега, а рибалки розтягали на кілках сітки для просушування.
Катер причалив до спеціально обладнаних містків, Шугалій вистрибнув на цю хистку дерев'яну споруду, яка так і заходила в нього під ногами, і побачив, як відділився од гурту рибалок і пішов йому назустріч високий, дужий чоловік у голубій майці та білих полотняних штанях, босий і без капелюха. Певно, чекав на якесь рибальське начальство, але, побачивши незнайомого, зупинився на півдорозі, стояв, незалежно заклавши руки до кишень і чухаючи великим пальцем правої ноги кісточку лівої.
— Товариш Луговий Євген Маркович? — запитав Шугалій, зупинившись і розглядаючи його з цікавістю.
— Авжеж, Луговий, — одповів статечно здоровань і простягнув велику, як лопата, руку. Зміряв Шугалія відверто оцінюючим поглядом: — Звідки будете, бо, вибачаюсь, раніше не доводилося…
— Не доводилося, — ствердив капітан, показуючи посвідчення. — Я з держбезпеки, у справі ветлікаря Завгороднього. — Кажучи це, пильно дивився на Лугового, але жоден м'яз не затремтів на обличчі в бригадира.
Луговий мовив:
— Знав ветлікаря і шкодую, що так сталося. Поважний був чоловік.
— Звідки знали Андрія Михайловича?
— В одному місті живемо.
— Місто не таке вже й маленьке.
— Старожили ми.
— Ви, здається, з Любеня?
— А вам звідки це відомо?
Шугалій знизав плечима так, що Луговий збагнув усю недоречність свого запитання. Одповів:
— Колись і в Любені жив. По війні.
— Тут краще?
— Людині краще, де її немає.
— Гріх про Озерськ таке говорити.
Луговий колупнув босою ногою теплий сухий пісок. Запитав, кинувши оком на капітана:
— А вам, власне, що потрібно? Може, риби?
— Ні, рибою не цікавимось.
— Знаємо… Спершу про життя, а потім все одно про рибу, — посміхнувся бригадир. — Але де нині риби візьмеш? Браконьєр за гарного ляща штани зніме. Ось до нас і їдуть… А сьогодні вилов був добрячий: центнери зо три з гаком.
— Лящі? — поцікавився Шугалій делікатно.
— Кілька щук великих, сазани та білий дріб'язок — краснопери, підлящики. — Дістав із засмальцьованої кишені пачку дорогих болгарських сигарет. — Пригощайтеся, капітане.
За всіма ознаками він мав курити «Памір» чи принаймні «Приму», але «Стюардеса» отут, на березі Світлого озера, в глухому Поліссі!.. Шугалій і в області вже давно не бачив таких сигарет — обережно витягнув з пачки двома пальцями, мовив:
— Багато живете!
— Пригощають… — Луговий спритно вибив зашкорублим пальцем і собі сигарету.
— Поважають?
