— Сазанів більше поважають…
Шугалій не сподівався на таку відвертість, подивився Луговому у вічі, й вони засміялися обидва.
— Маю до вас, Євгене Марковичу, кілька запитань, — сказав капітан.
— То прошу до хижі.
Звідти несло тухлою рибою, і Шугалій скривився. Бригадир одразу ж повернув назад.
— У нас он під деревами лавка стоїть. Затишок — і не заважатимуть.
Прямуючи до лавки, Шугалій запитав:
— Де ви були, Євгене Марковичу, в суботу та неділю сімнадцятого та вісімнадцятого серпня?
Луговий зупинився, розставивши ноги, мовив, дивлячись на капітана поблажливо:
— Ось воно що… Капнув хтось на мене? У нас поголос пішов: убили ветлікаря… А якщо вбили, то мусить бути вбивця. На мене кажуть?
— Але ж ви не відповіли…
— Ми вже десять днів у Пилипівцях. — Кинув недокурок, затоптав голою п'ятою. — Усією бригадою.
— І нікуди не відлучалися?
— Хлопці в село по пиво ходять, а в мене й так різних справ багато.
— Отже, сімнадцятого й вісімнадцятого серпня були тут, на бригадній садибі?
— Якщо це можна назвати садибою… Вісімнадцятого буря була, мотор ремонтували. Помпа відмовила, грітися почав. Півдня просиділи.
— А напередодні?
— Зранку сіті вибрали, відпочили й «козла» забивали. Ввечері знову за сіті. Гей, Миколо й Степане, йдіть-но сюди, — покликав хлопців, що ремонтували сіті. — Розкажіть товаришеві, що робили сімнадцятого й вісімнадцятого. — Він делікатно відійшов убік, щоб навіть своєю присутністю не впливати на підлеглих, і через кілька хвилин Шугалій упевнився в безсумнівному алібі Лугового. Підійшов до лавки, на якій сидів бригадир.
— А хто капнув? — запитав той зненацька. — Звичайно, — зітхнув, — не скажете, але все одно дізнаюсь і морду наб'ю. Нехай судять за хуліганство, їй-бо, наб'ю!
Шугалій закурив і почав здалеку:
— Ось ви з Любеня, а мені розповідали, як у сорок четвертому бандерівці…
Бригадир припинив ворушити пальцями, підібрав ноги.
— Це ви про напад Стецишина?
— Еге ж, чув, що бандерівці півміста вирізали.
— Ну, півміста — це побрехеньки, але за офіційними відомостями щось близько двохсот убитих.
— І ви були тої ночі?
— Був. — Очі в Лугового потемнішали. — Був, нехай їм грець, і ледь вискочив з халепи. Якщо б допомога запізнилася, і я б там лежав.
— Працювали шофером у лікарні?
— А ви встигли вивчити мою біографію.
— Просто зазирнув на заводі до відділу кадрів. Ви самі про це писали…
— Листок по обліку?
— Анкетні дані. Іноді за одним рядком…
— Точно! — пожвавішав Луговий. — Ось тої ночі…
— Розкажіть.
— Навіщо вам?
— Але ж таке не можна забути.
— Не можна, — погодився Луговий. — Скільки житиму, не забуду. Я тоді тільки з армії демобілізувався. Тяжке поранення. Легеню зачепило… — знизав плечима, і Шугалій побачив біля плеча майки білий рубець. — Рана ще не зовсім загоїлась, та попросили в лікарні пошоферувати, людей нема, а машину їм якусь списану виділили. Чому людей не виручити — пішов. А тої ночі бандерівці й на лікарню посунули. Слава богу, в головлікаря офіцери знайомі ночували. Три автомати та карабін у сторожа. Я з того карабіна двох поклав. Якось відбилися, поки із Озерська підмога прийшла. Медаллю мене ще нагородили — «За відвагу». На фронті про неї мріяв, а одержав у тилу.
З Луговим усе було ясно, Шугалієві хотілося ще посидіти тут, у затінку, може, пригостили б юшкою, — з відра, що висіло над вогнищем поруч з лавкою, йшов апетитний запах, але треба було їхати. Нехотя підвівся, і Луговий одразу вгадав оту його нерішучість.
— Юшка вже готова, — підморгнув, — і в нас знайдеться… — розчепірив великий палець і мізинець, показуючи, що саме в них, і капітанові теж закортіло випити чарку, ковтнув навіть слину, але все ж відмовився.
— Ну, добре, капітане, — поплескав його зовсім фамільярно по плечу Луговий, переходячи на «ти», — ти не того… не думай, що я хочу підлеститись, не треба мені, але пару сазанів…
— В готелі їх смажити?
— Може, в когось із знайомих…
— Ні, ні…
— Шкода. Будеш від'їжджати, зазирни. Я тобі вугрів підкину. Хоч жінку здивуєш.
— Злякається, ніколи не бачила.
— Отож свисни, коли відчалюватимеш. І не думай, що в нас шарага ліваків, — заплатиш, що належить.
— А я й не думаю, — одповів Шугалій, але все ж згадав бригадирську «Стюардесу». Мабуть, треба мати величезну витримку, щоб, маючи справу з сазанами і вуграми, димити «Паміром». Певно, Луговий із своїми хлопцями не зовсім дотримуються усіх параграфів, наказів і постанов, і все ж бригадир був симпатичний Шугалієві — капітан із задоволенням потиснув йому руку на прощання.
Він повернувся до Озерська надвечір. Ще здалеку побачив, що на площі перед готелем стовбичить Олекса. Помітивши капітана, той зрадів.
— Я на вас уже півгодини чекаю, — пояснив.
Шугалій запропонував Олексі пообідати в чайній.
— І ви хочете, щоб я накликав на свою голову цілу грозу? — мовив той. — Знаєте, що буде, коли Софія Тимофіївна дізнається про таке моє падіння?
— Хто така Софія Тимофіївна?
— Моя майбутня теща.
— Тещу слід поважати, але тримати на відстані.
— Ми житимемо у Львові.
— Півтораста кілометрів для гарної тещі — не відстань, — пожартував Шугалій.
— Але сьогодні, сподіваюся, ви не відмовитесь познайомитися з нею. Зважте, на вас чекає не рядовий обід…
— У вашій чайній варять такі борщі, що не відтягнеш за вухо.
— Не кажіть цього Софії Тимофіївні, вона зневажатиме вас усе життя.
— Але чи зручно?
— Вони з Федором Антоновичем запрошували нас обох. І дуже.
— Якщо дуже просили, відмовлятися негоже. Але ж скоро шоста…
— Федір Антонович якраз повернувся з роботи.
— Тоді не слід випробовувати його терпіння.
Федір Антонович, коротконогий лисий чоловік років за п'ятдесят, певно, побачив їх з вікна, бо вийшов на ґанок і чекав, притримуючи спиною розчинені двері.
— А Софа саме почала накривати стіл, — мовив замість привітання. Швидко потер долоні й притиснув їх до випнутого під білою сорочкою черева. Мабуть, соромився своїх спітнілих долоней, бо подав руку Шугалієві тільки після того, як непомітно витер їх об сорочку.
— Чув про вас од Олекси, — сказав, дивлячись якось збоку, і капітан так і не зрозумів, схвалює Федір Антонович його приїзд до Озерська чи навпаки. — Прошу до хижі, бо перед борщем належить… — Він знову швидко потер долоні й відступив од дверей, даючи гостям дорогу.
