забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!
Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.
— Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, — як до Сонця…
— Та невже? — Збудження зростало. — За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?
— Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?
— По суті?! — Збудження вже зашкалювало. — Є! — замовк. Нахилився до Іветти. — Ви знаєте, як мене звати? Ви ім'я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!
Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.
— Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, — говорила й дивилася на розрізане м'ясо. — Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…
Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.
— А ви… — хотів голосно, вийшло — хрип. — Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.
— Вам більше подобається робити це безплатно?
— Маячня! Я ніколи…
— Мене це не цікавить.
— А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?
Іветта посміхнулася скептично.
— Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…
Стас зрозумів — не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?
— І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.
Іветта задумалася.
— Слушно… — сказала холодно. — Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.
«Як?! А гроші?!» — ледь не зірвалося зі Стасового язика.
— А що його шукати? — скривився зухвало. — Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все!
— Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов'язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…
— А я? — вихопилося в Стаса.
— …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…
— А я? — підозріливо повторив Стас.
— А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов'язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.
— А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!
— Тож домовились?
— Що? Так просто? І не треба підписуватися кров'ю? — запитав Дезінфікатор.
«Будуть гроші! — подумав. — А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»
Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив — прошу! Мати зачинила — тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.
Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй — як на сповіді.
— Я направлю вас до невропатолога, — сказала літньому чоловікові з сумними очима. — Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.
Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.
— Я те заспокійливе щодня… Чашками…
— Це ви дарма! — насторожилася. — Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?
— Жінка…
— Тобто?
Чоловік усміхнувся.
— Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.
— Не бачу зв'язку.
— Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому — чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені — чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг — чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.
— Чекайте, чекайте… — захвилювалася Ліда. — Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте
— Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.
— Та чому ж? — не могла второпати.
— Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?
Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.
— А так я вип'ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…
— Нібито?
Зітхнув, плечима знизав.
— Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.
Замовк. Ліда мало не розплакалася.
— Господи! Який жах… Як несправедливо! — До старого потяглася. Руки торкнулася. — Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас» гака можливість?
— Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…
— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…
— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.
…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?
— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
— Поїхала матінка твоя… — сказала.
— Поїхала?! А я не знаю нічого…
— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
— А Платон…
— Спить та читає… Геть млявим став.
