відповідала нянька.
Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.
— Навіщо? — випитувала Ліда.
— Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!
— І що — тисячі кілометрів наїздили?
— Тисячі — не тисячі, але й по тижню десь блукала.
- І де?
— Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.
Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.
— Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, — сказала няньці. — Може, передумала Тоху женити?
— Схоже на те, — погодилася Ангеліна.
— Ти би дізналася в неї, — попросила Ліда.
— Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, — зітхнула нянька.
А Діді аж серце обривається — так треба знати материні плани. Головне — зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці — таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?
Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.
— Іветта Андріївна на операції, — пояснив адміністратор клініки.
Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» — по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.
Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…
— Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! — перелякалася.
Іветта всміхнулася втомлено.
— Добрий день, Лідочко. Справді — добрий.
До кабінету заскочила операційна медсестра.
— Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується…
— Дякую, Риточко!
Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки — «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася.
— Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим».
Ліда присіла біля крісла, обійняла маму.
— Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким.
— Ми і не просимо їх про це.
Іветта задумалася.
— Скажи, щоби мені зробили чаю, — тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. — Поговорити хочеш? — запитала упевнено.
— Так, мамо, — винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. — Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати…
— Годі метушитися, Лідочко, — мовила Іветта холодно. — Кажи.
Ліда напружилася, підвелася — з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація?
— Я думала про Платона, мамо… — закинула пробну кулю. — Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я — монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я…
Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки.
— Господи… Про що це я? Я ж не про це…
— А про що, Лідочко? — Іветта уважно дивилася на доньку.
Ліда видихнула і раптом бовкнула:
— Платона треба одружити, мамо!
Іветта примружила очі, в'їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала — звідки такі думки? Звідки?
— Я спробую пояснити свою логіку, — поквапливо заговорила Ліда. — Щоб ти не подумала, що я геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому.
— Не треба, Лідочко, — спокійно мовила Іветта. — Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю…
Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея — каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з'явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди?
Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, — констатувала подумки. — Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?»
Морозне повітря в легені. Каяття — геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! — бідкалася. — Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…»
А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам'ятала. І робила висновки.
Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі — таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки:
— Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася?
— Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… — зітхнула. — Оце викинете мене з дому, під парканом помру.
— У мене на тебе інші плани, — відрубала хазяйка.
На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками — по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала — на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під'їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні.
Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом — молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п'ять, — оцінила. — Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано».
— їхати треба? — запитав таксист, коли Іветта підійшла.
— Так, — відповіла. — Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом?
— Нормально.
— Іветта Андріївна Вербицька, — простягнула хлопцю долоню.
— Юрко, — обеззброїв усмішкою.
