мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, — додавала аргументів. — Може, така згодилася б?.. Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він — неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня — просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша — працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».
Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:
— Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?
Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять. не більше, а лице набрякле. П'є, паскуда! Дитинку носить і однаково п'є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі — мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані — SOS!
«Я не помилилася, — подумала Іветта. — Тут живуть порок і розпуста».
— Так! Я не зрозуміла… — вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.
Іветта прискіпливо глянула вагітній п'яничці в очі й упевнено сказала:
— Продайте мені вашу старшу дочку.
— На органи? — зацікавлено запитала вагітна.
Іветта приголомшено відсахнулася:
— Ми можемо поговорити в домі?
Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».
Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів'ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:
— Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб'ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…
Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…
— Бідно живете… — сказала якомога голосніше. — Чого вам не вистачає найбільше?
Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.
— Грошей! Дуже важко! Дуже…
Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.
— Нащо ж ви… знову?
— За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…
— А ваш чоловік…
— Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.
— А діти… Здорові?
— А що їм буде? Здорові…
— Яка несправедливість, — гірко прошепотіла Іветта.
— Що?.. — хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?
Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте.
— Ви теє… справді купити можете чи пожартували? — запитала багатодітна мати.
Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила:
— Тища!
— Що?
— Тища баксів і по руках! — заторохтіла. — Беріть! Здорова дівка! Я її в п'ятнадцять років народила. Тверезою була — клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно.
Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна.
— Вас… звати як? — процідила презирливо.
— Нінуха, — догідливо пробелькотіла молодичка.
— Так от, Ніно… — холодно говорила Іветта. — Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж…
Нінуха ошелешено почухала потилицю.
— Що за маячня? — пробурмотіла незадоволено. — На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… — Насупилася, із підозрою глянула на гостю. — Л… Ви сектантка! Тоді — дві тисячі!
Іветта презирливо посміхнулася.
— Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім'ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається?
— А скільки за це можна взяти? — жадібно запитала істота.
— Двадцять тисяч доларів.
— Йєс! — закричала Нінуха.
— Є дві умови…
— Хоч двадцять дві!
І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним:
— Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його…
— Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, — Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець.
— Та я на все згодна! А гроші… Коли?
— Так от слухайте або я зараз просто піду! — холодно наказала Іветта.
— Слухаю! — Обцілувала би.
— Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде…
— А чого ж не підійде? — захвилювалася істота. — Райка у мене здорова, роботяща…
— Я дівчину скромну шукаю…
— А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема!
— Нервова система міцна?
— Що?
— Донька ваша спокійна чи не дуже?
— А як треба?
«Безнадійна!» — роздратувалася Іветта. Підвелася з брудного стільця:
— Я піду до вашої доньки і сама поговорю з нею. Після цього скажу вам, підходить вона мені чи ні.
На годиннику — шоста вечора, надворі та в душі Іветтиній — чорна діра. Світи, не світи — марно. Куталася в легку теплу шубку, пленталася слідом за моторною Нінухою — а та скаче, ніби до фінішу першою добігти має. За хату забігла, зупинилася.
— А… Он вони… Козу гріють…
До Іветти обернулася:
— Мені як… Малих розігнати чи хай собі тирлуються?
