Іветта не відповіла. Напружено примружила очі. Що тут?
Сарайчик дощаний до хати притулився, біля сарайчика напіврозвалений курник без даху. Порожній. Дрова розкидані. Лопати та граблі звалені. Лахміття якогось купа немала. Л діти де?
Нінуха вже відчиняла двері сараю.
— Тут вони…
Іветта ступила кілька кроків до сараю так обережно, ніби кожен дотик до землі на цьому подвір'ї вкорочував їй віку. Зазирнула. З хати вікно — просто на сарай, — линуло світло, тож принаймні можна було все роздивитися. Солома, кілька величезних пнів, порожні кролячі клітки, худа коза посеред сараю. На одному з пнів сиділа старша Нінушина донька. Тримала на руках найменше дівча. Обіймала однією рукою, другою намагалася дістати близнюків. А ті казилися, бігали навколо старшої, дражнилися, відскакували, та вона раз по разу встигала хльоснути когось із них по спині.
Іветта озирнулася. А де ще одне хлоп'я? По подвір'ю ніби четверо малих гасало.
— Едька, зараза! Ану геть від кози! — крикнула Нінуха.
Іветта придивилася: п'ятирічний Едька сидів під козою.
Намагався присмоктатися до дійки.
— Так! Усі до хати, босото! — керувала Нінуха. — А ти, Райко, пригальмуй. Жити красиво хочеш? А? Що ти тут мені плечима смикаєш? Хочеш! Я знаю!
Дітлашня збилася докупи, обліпила Райку. Дівчинка підвелася, притулила до себе малу, прошепотіла:
— Я в інтернат не поїду…
— Та хто тебе туди візьме, дурепо?! — розлютилася Нінуха. Завелася. До дітей кинулася — хлопців у потилицю, малу з Раїних рук видерла, одному з близнюків тицьнула.
— Хто за мить у хаті не буде, біля кози ночуватиме!
— Зупиніться, Ніно! — холодно й люто наказала Іветта. — Ми всі йдемо у дім. Але ви… Прошу вас — ні слова. Ви мене зрозуміли?
— Та я німа! То я так… Щоби поважали мамку…
До хати побрьохали гуртом. Нінуха нервувалася, збуджено смикала Раю.
— Ти ж дивись мені… Не підведи! Важко нам живеться. Сама знаєш…
Порозсідалися. Іветта і Рая біля стола. Нінуха з малими на проваленому дивані — спостерігачі чесного вибору, чорти б їх.
Іветта зосередилася. «Спокійно! — наказала собі. — Не бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…»
Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі.
— Давай знайомитися, Раєчко. — Привітність на максимумі. — Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… — простягнула дівчинці фото. — Це дім, у якому мешкає наша сім'я.
Нінуха підхопилася, підбігла до стола.
— Ого! Шоколад…
Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані.
— Люди повинні допомагати одне одному, — повернулася» русло. — Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко?
— Так, — розгублено прошепотіла дівчинка.
— …Один допомагає добрим словом, інший…
— Грошима! — встряла Нінуха. — А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь…
Іветта видихнула і продовжила:
— у нашої сім'ї свій шлях. Ми хочемо запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати все?
Замовкла, глянула дівчинці в очі:
— Поїдеш зі мною, Раєчко?
Дівчинка недовірливо подивилася на незнайому дивну жінку, перевела погляд на матір. Нінуха кивала всім чим могла. Головою, руками, очима — погоджуйся, погоджуйся!
— Я… не хочу… — зацьковано.
— Чому? — Іветта й не сподівалася миттєвого результату.
— Не знаю…
— Ризотта Андріївна! — Нінуха підхопилася. Енергія фонтаном.
— Мене звати Іветта!…Андріївна!
— Ну так! Іветто Андріївно! Дозвольте! Рідна мамка зараз популярно пояснить…
— Ні!
Іветта вибрала одну зі світлин, простягнула дівчинці.
— Це твоя кімната, Раєчко… Ми вже підготувати її. Для тебе, янголятко. А це — наша вітальня. Тут ми обідаємо і вечеряємо, а сніданок наша служниця Ангеліна кожному приносить до його кімнати. Так зручніше, хіба ні?
Приголомшена Рая роздивлялася кольорові фото. Світлу, схожу на покої принцеси кімнату — рожеві барви, біле на широкому ліжку, дзеркало таке велике, що оце гуртом навпроти стати — всіх буде видно.
Іветта хижо спостерігала. Надто затюкана. Ну, це непогано… Їй амбітних панянок не треба. Їй таку, щоб із першого разу все виконувала без вагань. Треба сину догодити, так щоби без сумнівів лягала і розчепірювала ноги. Треба Платонів сон стерегти — так щоб із радістю.
— Що скажеш, Раєчко?
— Не знаю, — прошепотіло вражене дівча.
Іветта напружилася… і поклала перед дівчинкою фото Платона.
— А це мій син. Платон. От уже хто найбільше чекає на майбутню подругу — так це він. Сподіваюся, ви потоваришуєте, бо… Ти ж погодишся? Платон так про це мріє…
Рая глянула на фото і мало не вмерла. Зі світлини на неї дивився юний бог. Запаморочливо красивий хлопець із синіми очима. Чорне волосся по плечах. Їй такі навіть не снилися. Наміть у снах Раї бачився інший шлях до мрії. Приміром, щоб заробити собі на гарну спідничку і яку не яку футболку китайську. І збігати на дискотеку в школі якось по весні, бо босоніжки є, а чобітків — нема, тільки старі черевики з секонду. «'Доктор Мартінс'! — пояснювала 'просунута' подружка Вітка. — Це дуже фірма кльова. Дарма що ношені. Однаково круті!»
Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі…
Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала!
Іветта зосередилася: здається, «час X» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози…
— Раю… Не їдь… — відчайдушно вигукнув один із них.
Менші — ніби чекали. П'ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах.
— Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?!
Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи.
— І третя умова, — процідила їдуче. — Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли?
— Та хіба я б'ю? Я виховую! — огризнулася Нінуха.
Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню.
— Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай.
Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш — поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… І все добре, що є в цьому світі. Не захочеш — на мотузці не потягну.
Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула — нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку,
