— Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, — сказав раз, коли під'їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». — Машину доб'ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об'їздить навколишні села…
— Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, — скаженіють… — нагадала Іветта. Задумалася. — Може… Соцопитування.
Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з'ясовує рівень здоров'я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів.
За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все — і рік народження, — а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років, — і стан здоров'я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, — і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль — близькою, як власний пульс.
Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно.
Кілометри не долалися — насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу — і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари.
— За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, — сказав Юрко. — Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. — Глянув на пасажирку: — Може, повернемося, Іветто Андріївно?
Іветта дивилася вперед.
— Тихо поїдемо, Юрочко.
Згодом «шкода» повернула з траси праворуч і зупинилася: вкрита снігом дорога попереду зливалася з засніженими полями, ямами-пагорбами. Тільки варта з тополь, ліщини й абрикосів, виструнчених обабіч, непевно натякала, що дорога таки існує.
— Дуже тихо поїдемо, — сказав Юрко.
На третю дня захмарене небо потемнішало аж до вовчої шкури. Попереду, із боків і позаду — біло- сірий простір без краю, трохи зелених соснових барв і чорні голі дерева. Юрко ввімкнув радіо. Ілюзія: вони не самі посеред німої холоднечі. Хтось є зовсім поряд. Занервував: «Дарма назад не повернули! І дорога якась підозріла. Може, заблукали?» Глянув на Іветту.
Іветта Андріївна медитувала, розпорошивши погляд по білому безкраю. Дерев нема, сірого, зеленого. Біле… Довгоочікуваний спокій. Несподівано усвідомлена нірвана. Їхати б так і їхати, ніби плисти на хвилі… Несе… Без думок, тривог, обов'язків…
— Іветто Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, — сказав Юрко.
— Нам би спочатку доїхати до неї, — відповіла Іветта.
Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався.
— Що сталося, Юрочко? — Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста.
— Плани міняються, Іветто Андріївно, — якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. — Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху…
Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку.
— Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах…
— Це ви не переймайтеся, Юрочко, — перебила його Іветта. — Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. — Показала в бік крайньої хати. — Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір'я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду».
— «Видимі ознаки наявності» — це круто! — полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця.
Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір'я. Бачиш: у вікнах світло — значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена — хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п'ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!»
Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути — завалиться. Хвіртка — навстіж. Світло у вікні — тьмяне. Та головне — по захаращеному подвір'ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп'ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п'яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, — скубало собі кудлате собача.
Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! — дорікнула собі. — І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»
Не встигла підхопити сумку — двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.
Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:
— Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…
Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.
— Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?
— Там… З міліції… — прошепотіло дівча.
Молодуха обернулася до Іветти.
— Так… Геть за хату! — крикнула.
Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти — їй?
З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою — бігом. «Дисципліна залізна», — вразилася Іветта.
Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.
— Не маєте права! — кричала йдучи. — Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…
Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість
