Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці — схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою — не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину.
— І далеко мандруватимемо? — запитав Юрко.
— А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа — довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад.
— Домовилися, — погодився.
Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг — сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті!
Юрко зупинив автівку при в'їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав:
— Тепер куди?
Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній — епідемія, мор? — вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого.
Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці.
— Туди! — вказала на єдину живу душу. — А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину.
За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з'ясувати головне.
Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів:
— Ти, холера, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу…
— Доброго дня, молодий чоловіче, — беземоційно мовила Іветта.
Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту.
— Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? — якомога доброзичливіше запитала Іветта.
— Ну…
— Що? — не зрозуміла.
— Що «що»? — заплутався дядько.
— Сільрада.
— Ну…
Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі:
— Так… Спокійно…
— Я спокійний! — пробурмотів дядько.
— Я не вам! — прошипіла Іветта. — Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні?
— Ну… — здивувався дядько.
— Що «ну», дебільне ти створіння?! — незворушно холодно процідила Іветта. — Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш?
Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася.
— А! — закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. — Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман!
Ухопив Іветту за барки, заволав і — от воно! — люди з хат повискакували.
— Де гроші?! — кричав. — Гроші де, що ти дівкам нашим обіцяла?! Гроші давай, а то ми тебе всім селом раком поставимо, відьма ти стара! Влаштуємо тобі цей… турецький гамбіт у всі дірки!
Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв.
— Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте?
— Ти кого до нас привіз, чортове сім'я! — набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. — Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені!
Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п'яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події.
Жінки швидко розібралися. Одна — дебела й груба — мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла:
— Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає.
— Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, — холодно відрізала Іветта. — Здається, він сплутав мене з якоюсь…
— А, так, так, — закивали головами жінки. — Було, було… Приїжджала минулим літом до нас одна молодичка. Та на вас зовсім не схожа. А ви до нас із чим? Когось шукаєте?
— Сільраду питала! — вигукнув з-під лавки ображений Аркашка.
— Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, — заторохтіли жінки одна перед одною. — А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту?
— Ні, — холодно відповіла Іветта. — У мене особиста справа до голови. Коли він…
— Та за тиждень! А ви що хотіли?
От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки.
— За тиждень повернемося? — запитав Юрко.
— На цей смітник? Ні!
Таксист здивувався, та промовчав.
До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад. Чернігівська область. Далі — список сільських рад. Є! Прізвища, ім'я та по батькові голів — є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є.
Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі — за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, — бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок — відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі — не проблема.
— Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… — сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. — Ви дитину шукаєте для всиновлення?
— Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… — Й оком не змигнула.
— Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися…
— О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей.
Довірливий таксист усміхнувся:
— А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки?
— Ваша правда.
— От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…»
— Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви
