— Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! — ридма. — За що? За що?!.
Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки — наливала у чайну чашку, пила-не п'яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла.
Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов'язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама — гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного — своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон — не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама — хвойда! Хай би гнав їх геть!
— Вона подзвонить… — прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав.
На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього.
— Не чекай мене, Лідо. Лягай, — крикнув у слухавку. — Усе! Я побіг…
Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип'ятирічної давнини і пішла до материної квартири.
Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і — кінець.
— Мамо… — прошепотіла глухо. — А де Ангеліна?..
Іветта дивилася крізь Ліду скляними холодними очима.
— Мамо…
— Тільки ти всьому виною, — раптом мовила Іветта з такою гострою ненавистю, що і скальпель позаздрив би. — Ти мала давно організувати аборт, а ти… Не хочу тебе бачити… Лідочко.
Не хоче? І всі роки сирітські назовні.
— Не хочеш? — закричала Ліда відчайдушно. Вихопила з кишені стару світлину, кинула в лице Іветті. — Це я тебе не хочу бачити! Ніколи! Чуєш? Ти… Ти сука!
І геть. Сходами, сходами… Біжить, спотикається. Дайте повітря!
Надвір. А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать. Ліда вискочила з під'їзду й остовпіла — біля дерева трусилася від сліз Ангеліна.
— Що, нянько! — вигукнула Ліда люто. — Брехня й кроку ступити не дає?!
Ангеліна затрусилася ще більше.
— Лідусю… Біда! Райка з Платоном втекли.
— Що?! Як утекли?..
— А все ти, Лідусю. Усе ти! — заплакала нянька. — Погано тобі жилося! Припекло тобі оце сьогодні сповідь мені влаштовувати! Вони й дременули. Де їх тепер шукати? Платосик же, мабуть, босий, бідаха! Цілий вечір Подолом шастаю, все гукаю. Мати всю міліцію на ноги поставила. Господи, святий
і безгрішний! Допоможи рабі своїй Іветті синочка знайти. Та напоум, Господи, ту Райку божевільну, що за собою його потягла. Це вона, зараза, учудила! Вона! А й подумала би… Хіба вона тим дитя своє врятує? Хіба по ній та ноша. Господи?
Ліда розреготалася так недобре, що нянька й про Бога забула.
— Ти чого, Лідусю?
Ліда нахилилася до землі, взяла грудку льоду. Приклала до щоки.
— Ох хутірська… — прошепотіла. — А ти не вибираєш… Усе своє забираєш…
Побрьохала геть.
— І куди ти, Лідусю? — кричала їй услід Ангеліна. — Хіба не допоможеш Платосика шукати?
— Самі шукайте, — процідила. — Хто він мені такий?..
Розділ 9
Маршрути є! Розпач веде. На плечі всівся, підганяє сироту! Батько помер, мама… Та, що народила, — проклята будь! Кинула. За гроші віддала. Та, що виховала, — проклята будь! За страх. Нагородила ним від початку, суворо контролювала його рівень у Лідиному серці з дня у день, як рівень цукру в крові діабетика. Тоха… Ох же Ліда з ним навошкалася, щоб мамі догодити! Хутірська… Ліда думала — вони схожі. А ні! Тій малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і гайда! Не купилася! А Ліді тепер куди?! Вона ж… Вербицька. Єдина з усіх справжня Вербицька! Хай навкруги все куплене — прізвища не віддасть! Стас і не ображається, що вона не Скакун. Стас… А чому він не ображається? Мама і його…
Аж заклякла посеред вулиці. Похапцем відшукала мобільний.
— Зоряно, — прошепотіла у трубку. — Можна я в тебе трохи поживу?
— Так, пані Лідо, — сказала Зоряна. — Моя квартира порожня. Ми в Олеговій поки…
— Я їду.
— Куди? — здивувалася Зоряна.
— До тебе. Зоряно. По ключі.
— То ви хочете просто зараз, пані Лідо? Вже ніч надворі. Хіба до ранку…
…На другу годину ночі Ліда Вербицька пріла в шубі у своїх апартаментах. В одній руці ключі від Зоряниної квартири, другою вчепилася в ручку невеличкої валізи на коліщатках.
Утомлений, знервований Стас повернувся о пів на четверту. Надихався тих хімікалій на складах, аж у голові наморочилося, нарахувався тих коробок, налаявся з вантажниками, — йому би поспати. Не до концертів. Та, мабуть, картинка була настільки кумедною — Ліда у шубі на дивані, поряд валіза, — що Стас і про втому забув. Розреготався, як навіжений:
— Дуню, ви куди? У Європу?
Ліда стиснула долоньки, спитала глухо:
— Стасику… Скільки конкретно грошей мама заплатила тобі за те, щоби ти…
Лясь! У Дезінфікатора щока почервоніла.
— Лідо… Кому ти віриш?.. Твоя мати…
Ліда незграбно підвелася, смикнула до себе валізу:
— Стасику. Я йду від тебе…
Насупилася, смикнула головою — не те. Волоцюжку згадала. Усміхнулася ошелешеному Дезінфікатору.
— Стасику… Я сама покидаю тебе…
Він не встиг крикнути: «Ну ти дурна!» або ще щось недоречне і зайве. Розгублено дивився їй услід, а коли двері за Лідою грюкнули, упав на диван, безпорадно скреготнув зубами:
— Блін! Хіба не сука?!
Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя. Ліда вискочила на вулицю, хоч збиралася при Стасові демонстративно зухвало викликати таксі й тільки після цього грюкнути дверима.
— Ай нічого… — шепотіла збуджено. — Із мобільного викличу!
Мобільний жалібно блимав зеленим — батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла — ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий.
Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися.
