Під куполом

пішов повз їхні стоячі велосипеди на той кінець критого мосту, що виходив у бік міського майдану.

— Ти куди? — спитала Норрі, не розплющуючи очей.

— Мені легше молитися, коли я дивлюся на природу, — сказав Джо, хоча насправді йому просто схотілося ковтнути свіжого повітря. Ні, не через печію від тютюну, йому навіть сподобався смак диму. Через інші запахи всередині мосту — трухлявої деревини, застарілого алкоголю і кислого хімічного смороду, який, схоже, здіймався від річки, що дзюрчала під ними (це був той запах, про який Майстер, напевне, йому сказав би: «Згодом він почне тобі подобатися»).

Повітря навіть поза мостом не було аж таким чудесним, воно відгонило якоюсь вживаністю і нагадало Джо його поїздку з батьками до Нью-Йорка минулого року. Трохи схоже пахло в метро, особливо в кінці дня, коли там повно людей, котрі спішать дістатися додому.

Він струсив попіл собі в долоню. А розвіюючи його, помітив Бренду Перкінс, вона йшла вгору пагорбом.

У ту ж мить його плеча торкнулася чиясь рука. Надто легка і делікатна, щоб належати Бенні.

— Хто це? — спитала Норрі.

— Обличчя знайоме, але імені не пам'ятаю, — відповів він.

До них приєднався Бенні.

— Це місіс Перкінс. Шерифова вдова.

Норрі хвицнула його ліктем.

— Шефа поліції, бовдуре.

Бенні знизав плечами.

— Яка різниця.

Вони спостерігали за нею просто тому, що там більше не було на що дивитися. Решта міщан перебували в супермаркеті, напевне, беручи участь у найбільшій у світі бійці за харчі. Троє дітей слідкували, але потай; їх не треба було переконувати триматися непомітно, зважаючи на те цінне обладнання, котрим їм довірили опікуватися.

Бренда перетнула Мейн-стрит у напрямку Престіл, трохи затрималася перед будинком Маккейнів, а тоді пішла до садиби місіс Ґрінелл.

— Давайте вже рушати, — промовив Бенні.

— Ми не можемо рушати, поки вона там ходить.

Бенні знизав плечами.

— Велике діло. Якщо вона нас навіть побачить, ми просто якісь діти, дуркуємо собі на міському майдані. А знаєте що ще? Вона може нас не помітити, навіть дивлячись просто на нас. Дорослі ніколи не помічають дітей, — він затнувся, — хіба що тільки на скейтбордах.

— Або якщо вони курять, — додала Норрі. І кожен подивився на свою сигарету.

Джо кивнув великим пальцем собі за спину, на «Швінн-Рейнджер» Бенні, де в приладнаному проти керма кошику лежав той самий пакет.

— У них ще є звичка помічати дітей, котрі бавляться з цінним міським майном.

Норрі встромила собі сигарету в куточок губ. І відразу набула чарівно крутого, чарівно гарного, чарівно дорослого вигляду.

Хлопці повернулися до спостерігання. Тепер удова шефа поліції балакала з місіс Ґрінелл. Їхня розмова була недовгою. Піднявшись на ґанок, місіс Перкінс дістала в себе з торби великий коричневий конверт, а далі вони побачили, як вона вручила його місіс Ґрінелл. І вже за кілька секунд місіс Ґрінелл буквально затраснула двері перед обличчям своєї візитерки.

— Нічого собі, яка грубіянка, — зауважив Бенні. — Залишатимешся після уроків упродовж тижня.

Джо з Норрі розреготалися.

Місіс Перкінс, схоже, що спантеличена, якусь мить постояла на ґанку, а вже тоді спустилася сходинками. Тепер вона стояла лицем до майдану і діти інстинктивно відступили в затінок мостового проходу. Таким чином вони загубили її з виду, але Джо помітив зручну шпарину в дерев'яній обшивці мосту і продовжив стеження.

— Повертається на Мейн-стрит, — коментував він. — Угу, тепер іде далі пагорбом… знов переходить вулицю…

Додав свій голос Бенні з уявленим мікрофоном в руці:

— Відеорепортаж об одинадцятій.

Джо не звернув на це уваги.

— Тепер вона йде на мою вулицю. — Він обернувся до Норрі з Джо. — Як гадаєте, може, вона хоче побачитися з моєю матінкою?

— Мілл-стрит тягнеться на чотири квартали, чувак, — нагадав йому Бенні. — Які шанси?

Джо відчув полегшення, хоча й не міг собі уявити, яким чином йому міг зашкодити візит місіс Перкінс, навіть якби та дійсно йшла до його матері. Щоправда, мати дуже переживала через те, що батько залишився поза містом, і Джо нестерпна була сама думка про те, що він може побачити її ще більше чимось розстроєною. Вона вже було ледь не заборонила йому відправлятися в цю експедицію. Дякувати Богу, міз Шамвей відговорила її від цього наміру, головним чином наголошуючи на тому, що Дейл Барбара особливо підкреслив здатність саме Джо з його хистом до виконання цієї роботи (яку Джо, разом з Бенні й Норрі, волів називати «місією»).

— Місіс Макклечі, — говорила Джулія. — Барбі сказав, що якщо хто й може з умом скористатися цим приладом, то це, мабуть, тільки ваш син. А це дуже важливо.

Джо радісно стало від цих слів, але, поглянувши на обличчя матері, занепокоєне, змарніле, він засмутився. Ще й трьох днів не минуло, як опустився Купол, а вона вже схудла. І від того, що вона не випускала з рук фотографію батька, йому теж ставало недобре. Це виглядало так, ніби той вже помер, а не просто застряг в якійсь мотельній дірі, сидить собі там, п'є, либонь, пиво та дивиться «Домашній кінозал»[285].

Утім, вона погодилася з міз Шамвей.

— Авжеж, він талановитий щодо технологій хлопчик. Завжди цим відзначався. — Мати окинула його очима від голови до ступнів і зітхнула. — І коли це ти встиг так вирости, синку?

— Не знаю, — чесно відповів він.

— Якщо я тобі дозволю цим зайнятися, обіцяєш мені бути обережним?

— І візьми з собою своїх друзів, — нагадала Джулія.

— Бенні й Норрі? Звичайно ж.

— А ще, — додала вона. — Намагайтеся бути обачними. Ти розумієш, що це означає, Джо?

— Так, мем, звісно, що розумію.

Це означало не дати себе впіймати.

3

Бренда зникла за деревами, які росли вздовж Мілл-стрит.

— Окей, — промовив Бенні. — Ходімо. — Він акуратно пригнітив сигарету в «попільничці», а потім пішов і витяг пакет з дротяного багажника свого велосипеда. У пакеті лежав старомодний жовтий лічильник Ґайґера, котрий пройшов шлях від Барбі до Расті, потім до Джулії… опинившись врешті-решт у Джо з його командою.

Джо взяв кришечку з-під соку і теж загасив свою сигарету, подумавши, що треба спробувати покурити знову, коли буде більше часу, щоби краще сконцентруватися на цьому досвіді. А з іншого боку, може, й не варто. Він і так був присаджений на комп'ютери, графічні романи Браяна Вона[286] і скейтборд. Либонь, йому вже достатньо й цих трьох мавп, що їдуть на ньому верхи.

— Будуть проходити люди, — нагадав він Норрі й Бенні. — Скоріш за все, багато людей, коли вони втомляться від своїх ігрищ у маркеті. Нам залишається тільки сподіватися, що на нас вони не звертатимуть уваги.

У голові в нього пролунав голос міз Шамвей, як вона каже його матері про те, що ця справа може зіграти важливу роль у долі міста.

Їй не було потреби казати про це йому, він, певне, розумів це краще за них