Під куполом

прозора, ідеальна. — Сидітиму вдома на Гелловін. І навіть до школи не піду. Нє. Ніхто мене не примусить.

Місіс Вандестайн покинула грати в кікбол і почала теліпати дзвоником, скликаючи всіх, проте жодна з трьох дівчаток не спішила підводитись.

— Гелловін уже почався, — промовила Джуді. — Оно, подивіться, — вона показала через вулицю, де на ґанку у Вілерів стояв гарбуз. — І ондечки подивіться. — Цього разу вона показала на парочку вирізаних з картону привидів по боках дверей поштового відділення. — І ще, дивіться.

Останнім, на що вона показала, була галявина перед бібліотекою. Там стояло велике опудало, встановлене Ліссою Джеймісон. Вона, безумовно, намагалася зробити його забавним, але те, що бавить дорослих, часто лякає дітей, і Дженілл подумала, що опудало з бібліотечної галявини запросто може прийти з візитом до неї цієї ночі, коли вона лежатиме в темряві в своєму ліжку, намагаючись заснути.

Голова в нього була з набитої чимось мішковини, з очима-хрестиками з білих ниток. Капелюх схожий на той, що його носив на голові кіт в історії Доктора Суза[371]. Замість рук у нього були садові совочки (поганючі-загребущі ручиська, подумала Дженілл) і майка з якимсь написом. Вона не зрозуміла, що він означає, хоча слова прочитала: МИЛА БАТЬКІВЩИНА АЛАБАМА, ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

— Бачите? — Джуді не плакала, але очі в неї були розширені, серйозні, сповнені якогось знання, занадто складного, занадто темного, щоб його можна було висловити. — Гелловін уже почався.

Дженілл узяла сестричку за руку й потягнула, щоб та підвелася.

— Ні, ще ні, — заперечила вона… хоча боялася, що це не так. Щось погане мусить трапитись, щось таке, з вогнем. Без ласощів, тільки з каверзами. Підлими каверзами. Злими.

— Ходімо всередину, — сказала вона Джуді й Діані. — Співатимемо пісні й усяке таке різне. Буде гарно.

Так зазвичай і було, проте не цього дня. Навіть ще до великого бабаху в небі уже не було гарно. Дженілл не переставала думати про опудало з білими очима-хрестиками. І про той чомусь лячний напис: ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ.

17

За чотири роки до того, як опустився Купол, помер дід Лінди Еверет, залишивши кожному зі своїх онуків невелику, але пристойну суму грошей. Лінда отримала чек на 17232 доларів і чотири центи. Більшість з цієї суми було відкладено на коледжеві рахунки обох Джей-Джей, але вона відчувала, що має повне право витратити кілька сотень на Расті. Наближався його день народження, а йому давно хотілося мати пристрій Apple TV, з того часу, як вони з'явилися в продажу кілька років тому.

Вона була дарувала йому й дорожчі подарунки відтоді, як вони побралися, але ще жодному він не радів так сильно. Можливість скачувати фільми з і-нету, а потім дивитися їх на великому телеекрані, замість того, щоб залишатися прив'язаним до маленького дисплея комп'ютера, всолоджувала його до смерті. Пристрій мав вигляд білого квадрата з пластику, приблизно сім дюймів по ребру і завтовшки три чверті дюйма. Річ, знайдена Расті на Чорній Гряді, виглядала дуже схожою на Apple TV, ба він навіть спершу подумав, що це і є такий пристрій… трохи лише модифікований, звісно, щоби тримати в ув'язненні ціле місто, а не ретранслювати вам у телевізор «Русалоньку» через Wi-Fi з високим рівнем роздільності.

Річ, що лежала на краю саду Маккоя, була не білою, а темно-сірою, а замість знайомого логотипа компанії «Apple» Расті побачив на ній отакий, тривожний, символ:

Понад цим символом випиналась гулька розміром, як кісточка його мізинця. Під її ковпачком містилася зроблена чи то зі скла, чи з кришталю лінза. Звідти й зблискував той пурпуровий вогник.

Расті нахилився, торкнувшись поверхні генератора — якщо це дійсно був генератор. У ту ж мить потужний розряд вдарив йому в руку, прохромивши все тіло. Він хотів відскочити, але не зміг. Йому міцно скувало м'язи. Лічильник Ґайґера схлипнув одиночним тріском і замовк. Расті не мав поняття, чи хильнулася стрілка в небезпечну зону, бо й очима не міг поворухнути. Світло витікало зі світу, немов вода крізь стік ванни, і з раптово спокійною ясністю він подумав: «Я помираю. Який ідіотський спосіб сме…»

А тоді з цієї темряви виникли обличчя — тільки то були не людські лиця, а пізніше він не був навіть певен, чи то були обличчя взагалі. Це були геометричної форми суцільні моноліти, як йому здалося, обтягнуті шкірою. Єдине в них, що хоч трохи нагадувало людське, були ромбоподібні виступи по боках. Це могли бути вуха. Голови — якщо це були голови — обернулися одна до одної, чи то перемовляючись, чи, може, це просто так оманливо виглядало. Йому здалося, ніби він почув сміх. Він подумав, що відчув їхнє схвилювання. Йому уявилися діти на ігровому майданчику початкової школи на Іст- стрит — його дівчатка, мабуть, з їхньою подружкою Діаною Карвер — вони обмінювалися ласощами під час перерви.

Все це відбувалося протягом секунд, аж ніяк не довше п'яти-шести секунд. А потім щезло. Напруга зникла так само раптово, як було, коли люди торкалися поверхні Купола; так само, як його млість і супутнє їй видіння опудала в покривленому ковпаку. Він очуняв просто укляклим на колінах на верхівці пануючої над містом гряди, запарений у своїй свинцевій амуніції.

Проте образ тих шкіряних голів залишився. Прихилені разом, хихотять з непристойної дитячої витівки.

«А інші там, унизу, спостерігають за мною. Помахай. Скажи їм, що з тобою все гаразд».

Він здійняв обидві руки над головою — тепер вони рухалися легко — і повільно помахав туди-сюди так, ніби серце йому в грудях не стрибало чорнохвостим зайцем, ніби груди йому не заливало пекучими ручаями пахучого поту.

Знизу, з дороги, у відповідь йому помахали Роммі з дітьми.

Расті зробив кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись, потім простягнув рурку лічильника Ґайґера до маленького сірого квадратика, що лежав на пружній трав'яній підстилці. Стрілка колихнулася, не доходячи позначки +5. Фонове випромінювання, не більше.

Расті майже не сумнівався, що ця квадратна пласка річ і є джерелом їхніх неприємностей. Істоти — нелюдської природи, геть чужої — використовували цю річ, щоб тримати їх в ув'язненні, але й це було не все. Вони використовували її також для спостереження.

І для забави. Ці мерзотники сміялися. Він це ясно розчув.

Расті зняв з себе фартух, накинув його на коробочку з опуклою гулькою-лінзою, скочив на рівні й позадкував. Якусь мить нічого не відбувалося. А потім фартух зайнявся. Запах був різким, гидотним. Він бачив, як напухає, пузириться лискуча поверхня, як проривається полум'я. А тоді фартух, котрий був усього лиш запаяним у пластик листом свинцю, просто розпався. Якусь хвилину ще горіли його шматки, найбільший з них все ще лежав поверх коробочки. А за мить уже весь фартух — чи те, що від нього зоставалося — геть зник. Залишилося кілька грудочок попелу і запах, але все загалом… фу. Щезло.

«Я це насправді бачив?» — запитав Расті в самого себе, а потім промовив те саме вголос, питаючись в цілого світу. Він чув запах смаженого пластику і важчий дух, як він гадав, розплавленого свинцю — безумство, це неможливо, але сам фартух таки щез.

— Я це насправді бачив?

Немов відповідаючи йому, з-під ковпачка на коробочці зблиснув пурпуровий вогник. Чи ці пульсації поновлюють Купол, як ото доторк до комп'ютерної клавіатури поновлює екран? Чи завдяки ним шкіроголові можуть споглядати місто? Чи й те й інше? Чи ні те й ні те?

Він наказав собі більше не наближатися до плаского квадратика. Він сказав собі, що найрозумніше, що він може зараз зробити, це повернутися бігом до фургона (позбавлений важкого фартуха він зможе бігти) і помчати, немов скажений, пригальмувавши тільки, щоб підібрати своїх компаньйонів, котрі чекають унизу.

Натомість він знову наблизився до коробочки і впав перед нею на коліна, в позі, занадто схожій на молитовну, щоби йому це подобалося.

Здер із себе одну рукавицю, торкнувся землі поряд з цією штукою і враз відсмикнув руку. Гаряче. Шматочки палаючого фартуха трохи обпалили траву. Потім він торкнувся самої коробочки, напружено