Під куполом

«Можливо, я втрачу на якийсь час волосся, але летальної дози я не наберу. Думай про це, як про авіанальот: прилетів, зробив свою справу і назад, на базу».

Він увімкнув радіо, зловив «Потужні хмари радості»[369] на РНГХ і відразу ж вимкнув. Піт заливав йому очі, а він його зморгував. Навіть з кондиціонером, увімкнутим на повну потужність у кабіні фургона, було збіса жарко. Він поглянув у люстерко заднього виду й побачив своїх друзів, котрі стояли тісною купкою. Дуже маленькі звідсіля.

Ревіння Ґайґера вщухло. Він позирнув туди. Стрілка впала до нуля.

Расті ледь не зупинився, та вчасно второпав, що тоді Роммі з дітьми подумають, що з ним біда. Крім того, можливо, це лише проблема з батареями. Але, позирнувши знову, побачив, що вогник живлення на лічильнику горить так само яскраво.

На верхівці горба дорога закінчувалася розворотним майданчиком перед довгим червоним сараєм. Перед ним стояла стара вантажівка і ще старіший трактор, останній спирався тільки на одне колесо. На вигляд сарай зберігся у доволі гарному стані, хоча кілька вікон були розбиті. Поза ним стояв покинутий фермерський будинок, частина даху якого провалилася досередини, либонь, узимку під вагою снігу.

З торця сараю зяяли розкриті навстіж ворота, і навіть із зачиненими вікнами та потужним кондиціонером Расті відчув п'янкий аромат зогнилих яблук. Він зупинив машину біля ґанку. Поперек сходів висів ланцюг із табличкою, на якій було написано: ВЛАМУВАЧІВ БУДЕ ПОКАРАНО. Табличка була старою, заіржавілою і, вочевидь, неефективною. Бляшанки з-під пива валялися по всьому ґанку, де колись, либонь, любило справляти посиденьки сімейство Маккоя літніми вечорами, підставляючись вітерцю, споглядаючи широкі панорами: всеньке місто Честер Мілл праворуч, і весь напрямок аж до Нью-Гемпшира, якщо подивитися ліворуч. Хтось аерозолем написав на стіні: ВАЙЛДКЕТС РУЛЯТЬ, фарба, що колись була червоною, вицвіла до рожевої. На дверях фарбою іншого кольору було виведено: ДЕПО ОРГІЙ. Расті подумав, що так, либонь, було висловлено нездійснену мрію якогось сексуально стурбованого тінейджера. А може, це була назва якоїсь хеві-метал групи.

Він взяв до рук лічильник Ґайґера і постукав по ньому. Стрілка підстрибнула, і апарат кілька разів клацнув. Схоже було, що він цілком працездатний; просто ніякої радіації тут нема.

Расті виліз із фургона і — після короткої внутрішньої дискусії — зірвав з себе більшість захисного обладунку, залишивши лише фартух, рукавиці й лупаті окуляри. Потім він пішов уздовж сараю, виставивши перед собою сенсорну трубку лічильника й обіцяючи собі, що побіжить назад, по решту свого «антирадіаційного костюма», якщо стрілка лишень трохи знову здригнеться.

Але, коли він вигулькнув з-за рогу сараю і побачив ярдів за сорок перед собою проблиск того вогника, стрілка навіть не ворухнулась. Це здавалося неймовірним, якщо радіація, — а як ще інакше? — пов'язана з цим вогником. Расті знайшов єдино можливе пояснення: генератор створює радіаційний пояс, щоб відлякувати від себе таких дослідників, як він. Для самозахисту. Те саме стосується відчутої ним млості й цілковитої втрати свідомості дітьми. Це самозахист, як голки дикобраза або «парфуми» скунса.

«Втім, чи не схоже це все ж таки на неполадки з лічильником? Саме цієї секунди ти можеш отримувати летальну дозу гамма-випромінювання. Цей чортів лічильник усього лише забуток холодної війни».

Проте, просуваючись до краю саду, Расті побачив білку, котра стрілою метнулася по траві й злетіла на дерево. Затримавшись на обтяженій незібраними плодами гілці, вона, розпушивши хвіст, дивилася ясними очима на непроханого гостя внизу. Для Расті це був доказ гарний, як казна-що, тим паче ані в траві під деревами, ані на зарослих міжряддях він не побачив трупів тварин: ні самогубців, ні можливих жертв радіації.

Він уже наблизився до вогника, чиї регулярні зблиски спалахували так яскраво, що Расті кожного разу ледь не цілком замружувався. Праворуч, здавалося, прямо в нього під ногами лежав цілий світ. На відстані чотирьох миль він бачив місто, іграшкове, перфектне на вигляд. Сітка вулиць, шпиль церкви Конго, блищання кількох автомобілів у русі. Він бачив невисоку цегляну будівлю лікарні «Кеті Рассел», а далеко на заході ту чорну пляму на місці ракетної атаки. Вона так і висіла там, темна штучна родимка на щоці білого дня. Небо над головою було блідо-голубим, майже нормального кольору, проте на горизонті блакить поступалася отруйній жовтизні. Він був майже впевнений, що це результат забруднення повітря — те саме лайно, через яке зробилися рожевими зірки, — але підозрював, що здебільшого там нема нічого зловіснішого за осінній пилок рослин, що налипнув на невидиму поверхню Купола.

Расті рушив далі. Що довше він залишатиметься тут, особливо поза видимістю, то дужче нервуватимуться його друзі. Він передумав йти прямо до джерела зблисків, натомість, вийшовши з саду, спершу наблизився до краю косогору. Звідси йому було видно інших, хоча вони й здавалися лише цятками. Расті поклав на землю лічильник Ґайґера і почав повільно махати туди-сюди задертими вгору руками, щоб повідомити, що з ним усе гаразд. Вони замахали йому у відповідь.

— Окей, — промовив він. Руки його всередині важких рукавичок були слизькими від поту. — Тепер подивимося, що ми тут маємо.

16

У початковій школі на Іст-стрит настав час перерви. Джуді й Дженілл Еверет сиділи в дальнім кінці ігрового майданчика зі своєю подружкою Діаною Карвер, котрій було шість рочків, і таким чином за віком вона чудово вписувалася між малими Джей-Джей. Поверх лівого рукава Діаниного светрика було пов'язано голубу стрічечку. Перед тим, як іти до школи, вона сама наполягла та тому, щоб Керрі пов'язала їй цю річ, щоби бути схожою на своїх батьків.

— А це для чого? — спитала її Дженілл.

— Це означає, що я люблю поліцію, — відповіла Діана, відкушуючи від свого фруктового батончика.

— Я теж собі хочу, — сказала Джуді. — Тільки жовту. Це слово вона вимовила дуже акуратно. Раніше, зовсім малою, замість «жовтий», вона говорила «вовтий», і Дженні сміялася з неї.

— Жовтих не можна, — сказала Діана, — тільки голубі. Який смачний батончик. Я б їх мільйон з'їла.

— Ти станеш товстою, — сказала Дженілл. — І лопнеш.

Уявивши це, вони захихотіли, потім ненадовго замовкли, дивлячись на старших дітей, поки обидві Джей-Джей гризли домашнє печиво з арахісовим маслом. Кілька дівчаток грали в класи. Хлопці лазили по драбинках, міс Голдсхон штовхала гойдалку, де сиділи близнята Пруіт. Міс Вандестайн організувала гру в кікбол[370].

На вигляд усе ніби нормально, думала Дженілл, але насправді ненормально. Ніхто не кричить, ніхто не скимлить над подряпаним коліном, Майнді й Менді Пруіт не благають міс Голдстон похвалити їхні однакові зачіски. Усі вони тут поводяться так, ніби прикидаються, що вийшли на велику перерву, навіть дорослі. І кожен, включно з нею, потай зиркає на небо, котре мусило б бути голубим, а не є таким зовсім.

Але й це не найгірше. Найгірше — після тих її припадків — ця задушлива впевненість, що мусить статися щось погане.

Діана промовила:

— Я хотіла вбратися Русалонькою на Гелловін. А зараз уже нє. Зовсім ніким не хочу. І з дому нє. Я боюся Гелловіну.

— У тебе були кошмари? — спитала Дженілл.

— Так, — Діана протягнула їй свій фруктовий батончик. — Хочеш доїсти? Я зовсім не така голодна, як думала.

— Ні, — відмовилася Дженілл. Їй не хотілося вже навіть доїдати печиво з арахісовим маслом, а це так не було схоже на неї. І Джуді з'їла лише половинку одного печива. Дженілл згадала, як Одрі гавкала, сіпаючись на мишку, котра безпорадно намагалася втекти з кута, в якому опинилася. Їй тоді стало сумно і вона покликала матір, щоб та відтягнула Одрі, не дала собаці з'їсти мишку. Мамуня розсміялася, але собаку прибрала.

Тепер вони самі стали мишками. Дженні забула більшість снів, котрі бачила під час своїх корчів, але пам'ятала достатньо, щоб розуміти.

Тепер вони опинилися загнаними в кут.

— Я хочу просто залишитися дома, — повторила Діана. У її лівому оці застигла сльозинка, яскрава,