Джекі відреагувала на це визначення безрадісним мовчанням.
— Ви ж маєте на увазі не тільки визволення Дейла Барбари, чи не так? Ви хочете організувати активний рух опору.
— Мабуть, що так, — відповіла Джекі й пирснула безпорадним сміхом. — Ніколи не подумала б, що я на таке здатна після шести років в армії США… я ж завжди була дівчиною того типу, що «завжди за мою країну, права вона чи неправа»… А вам ніколи не спадало на думку, що Купол може ніколи не зникнути? Ані цієї осені, ані взимку? І в наступному році стоятиме, а може, й до кінця нашого життя?
— Так, — Пайпер залишалася спокійною, хоча з її щік стерлися майже всі кольори. — І таке може бути. Гадаю, ця думка відвідувала кожного в Міллі, хай хоч би й напівусвідомлено.
— Тоді подумайте про таке. Вам би хотілося прожити рік, чи бодай п'ять років під диктатурою готового на вбивства ідіота? Звісно, якщо в нас є попереду ці п'ять років.
— Звичайно, ні.
— Тоді єдиний час, коли його можна зупинити, — це зараз. Нехай він уже вийшов з ембріональної стадії, але те, що він будує, ця машина, поки що не набрала сили. Зараз найкращий час. — Джекі зробила паузу. — Він у будь-яку мить може наказати поліції забрати приватну зброю у звичайних громадян, тому зараз — єдино можливий час.
— Що я можу зробити для вас?
— Дозвольте нам провести зустріч тут, у пастораті. Сьогодні ввечері. Будуть ці люди, якщо всі з них прийдуть. — Вона видобула з задньої кишені список, який вони довго складали разом з Ліндою.
Пайпер розгорнула блокнотний аркуш і уважно прочитала. Там було вісім імен. Вона підвела очі.
— Лісса Джеймісон, бібліотекарка з кришталевою кулею? Ерні Келверт? Ви певні щодо цих двох?
— Хіба є краща кандидатура за бібліотекарку, коли йдеться про протистояння новонароджуваній диктатурі? А щодо Ерні… в моєму розумінні, після того, що трапилося вчора в супермаркеті, якби він побачив, що посеред вулиці горить Джим Ренні, він навіть не помочився б на нього, щоб погасити.
— У препозитивному сенсі сумнівно, але мальовничо.
— Я хотіла, щоб Джулія Шамвей прощупала Ліссу й Ерні, але тепер, мабуть, займуся цим сама. Схоже, тепер у мене буде багато вільного часу.
Бренькнув дверний дзвоник.
— Мабуть, це осиротіла мати, — промовила, підводячись зі стільця, Пайпер. — Боюсь, вона уже встигла добре зарядитися. Обожнює кавовий бренді, щоправда, я сумніваюся, що він здатен гамувати такий біль.
— Ви не сказали мені нічого про нашу зустріч, — нагадала Джекі.
Пайпер Ліббі усміхнулася.
— Перекажіть нашим доморощеним терористам, нехай приходять сьогодні між дев'ятою і дев'ятою тридцять. Пішки, і по одному — це стандартне правило Французького руху опору. Рекламувати те, чим ми займаємося, нема потреби.
— Дякую вам, — промовила Джекі. — Дуже.
— Нема за що. Це й моє місто. Можу я запропонувати вам вислизнути крізь задні двері?
У кутку кузова фургона Роммі Берпі лежала пака чистих ганчірок. Расті зв'язав разом дві штуки, вийшла бандана, котрою він і прикрив собі рота та нижню частину обличчя, хоча ніс, горло й легені все одно чули сморід мертвого ведмедя. У його очах, роззявленій пащі й м'ясі розкроєного мозку вже оселилися перші хробаки.
Расті став на рівні, поступився назад, трохи похитнувся. Роммі підхопив його під лікоть.
— Якщо він зомліє, ловіть, щоб не впав, — гукнув нервово Джо. — Можливо, ця штука на дорослих діє дужче.
— Це просто запах, — промовив Расті. — Я вже в порядку.
Але навіть подалі від ведмедя світ пах кепсько: важкою кіптявою, ніби весь Честер Мілл перетворився на велику замкнену кімнату. На додачу до запаху диму й гниючих тварин, він відчував тлінний аромат рослинного життя й болотяний дух, що, поза всякими сумнівами, здіймався з висихаючого ложа Престіл.
— А чи не мо' так бути, доку, щоби братик ведмедик помер від сказу? — запитав Роммі.
— Сумніваюся. Гадаю, тут саме те, про що нам і казали діти: чисте самогубство.
Всі полізли до фургона, Роммі повільно повіз їх по дорозі Чорна Гряда. Расті тримав на колінах лічильник Ґайґера. Той рівномірно сокорив. Він побачив, як стрілка піднялася до позначки +200.
— Зупиніть тут, містере Берпі! — скрикнула Норрі. — Не виїжджайте з гаю! Якщо вам доведеться зомліти, мені чесно не хочеться, щоб це трапилося, коли ви кермуєте машиною, хай навіть і зі швидкістю десяти миль за годину.
Роммі слухняно загальмував.
— Вискакуйте, діти, я буду вас няньчити. Док далі поїде сам. — Він обернувся до Расті. — Сідайте за кермо, але рушайте потихеньку і моментально ставайте, тільки-но стрілка радіації скочить вище безпечного рівня. Або якщо відчуєте млість. Ми підемо за вами слідом.
— Будьте обережні, містере Еверет, — сказав Джо, а Бенні додав: — Не хвилюйтеся, якщо вілсонетеся разом із фургоном. Ми виштовхаємо вас назад на дорогу, коли ви очуняєте.
— Спасибі тобі, мій щирий друже, — відгукнувся Расті. — Возвеселімося всі праведні серцем.
— Га?
— Не переймайся.
Расті сів за кермо і грюкнув водійськими дверцятами. На пасажирському сидінні цокотів лічильник Ґайґера. Рушив — дуже повільно — з гаю. Звідси дорога Чорна Гряда йшла вгору до саду. Спершу він не помічав нічого надзвичайного, на мить його навіть укололо глибоким розчаруванням. Та раптом яскравий пурпуровий спалах різонув йому по очах і він поспішно вдарив по гальмах. Авжеж, щось є там, нагорі, яскраве щось посеред нетрів занедбаного яблуневого саду. Зразу позаду себе, у боковому люстерку фургона, він побачив, як зупинилася його піша команда.
— Расті! — погукав Роммі. — Що там?
— Я бачу його.
Він порахував до п'ятнадцяти, і пурпуровий вогник знов зблиснув. Він нахилився вбік, щоб поглянути на лічильник Ґайґера, коли крізь віконце з водійського боку до нього зазирнув Джо. Нові прищі набубнявіли в нього на шкірі, немов стигмати.
— Ви щось відчули? Млість? Шум у голові?
— Ні, — відповів Расті.
Джо показав рукою вперед..
— Онде те місце, де ми були втратили свідомість. Прямо отам.
На лівому узбіччі Расті помітив у пилюці сліди, немов від лежбища.
— Пройдіть туди, — запропонував Расті. — Усі вчотирьох. Давайте подивимося, чи ви знову знепритомнієте.
— Їіісусе, — пробурмотів Бенні, приєднуючись до Джо, — хіба я лабораторний пацюк?
— Мені здається, що це Роммі зараз виступає в ролі лабораторного пацюка. Ви не проти, Роммі?
— Йо. — Роммі обернувся до дітей. — Якщо я зомлію, відтягнете мене звідти сюди. Здається, сюди воно не дістає.
Квартет вирушив до того місця, Расті уважно стежив за ними з-за керма фургона. Вони вже майже були дійшли, коли Роммі раптом спершу уповільнив ходу, а потім похитнувся. Норрі з Бенні підперли його з одного боку, щоб підтримати, а Джо з іншого. Проте Роммі не впав. За хвилину він знову випростався.
— Не второпаю, чи це насправді щось було, чи лише… як ви це називаєте… самонавіювання, але зараз зі мною все гаразд. На секунду ніби запаморочилося в голові. А ви, дітки, відчули щось?
