Вони помотали головами. Расті це не здивувало. Це схоже на вітрянку: короткотривала хвороба, яку переживають головно діти, і тільки раз.
— Їдьте вперед, док, — порадив Роммі. — Навіщо вам тягти вгору все те свинцеве лайно на собі, якщо можна обійтися без цього, тільки обережно.
Расті поволі рушив. Він чув, як пришвидшилося цокотіння лічильника Ґайґера, але в собі нічого особливого не відчував. З вершечка гряди з п'ятнадцятисекундним інтервалом зблискував «маяк». Він порівнявся з Роммі й дітьми, потім обігнав їх.
— Я не відчуваю нічогісі… — почав він, але тут-таки воно й навалилося: ні, не запаморочення, а почуття химерності й дивної ясності. Поки воно тривало, власна голова здавалася йому телескопом, крізь який він міг побачити все, що йому могло забагнутись, хоч яким би далеким воно не було. Якби схотів, він міг би побачити свого брата в Сан-Дієго, як той їде вранці на роботу[363]. Поряд, у сусідньому всесвіті, він чув, як скрикує Бенні.
— Ой, доктор Расті вирубається!
Але він не вирубився; путівець перед собою, як і перше, він бачив абсолютно ясно.
— Док!
А за мить щезло. Тепер перед ним була тільки дорога, гряда і пурпуровий вогник, що зблискував через кожні п'ятнадцять секунд, ніби приговорюючи:
Роммі рвонув на себе водійські дверцята.
— Док… Расті… як ви?
— Добре. Найшло й минулося. Гадаю, з вами було так само. Роммі, а ви що-небудь
— Ні. На хвильку я п'думав, що звідкись тягне вогнем. Та гадаю, це від того, що в повітрі тхне цим чадним парфумом.
— Я бачив багаття з гарбузів, — сказав Джо. — Я ж вам про це уже розповідав, правда?
— Так.
Расті тоді не надав значення його розповіді, незважаючи на те, що чув щось подібне раніше від власної дочки. Натомість тепер він задумався.
— Я чув крики, — сказав Бенні. — Але решту все забув.
— Я теж чула, — сказала Норрі. — Там був день, але стояла темрява. І ті крики. А ще, здається, сажа падала мені на лице.
— Док, може, нам краще повернути назад? — засумнівався Роммі.
— Нізащо, — заперечив Расті. — Коли в мене є шанс вивести моїх і всіх інших дітей з-під Купола.
— Споримо, дехто з дорослих теж були б не проти піти, — зауважив Бенні, отримавши при цьому ліктем у бік від Джо.
Расті подивився на лічильник Ґайґера. Стрілка трималася на +200.
— Залишайтесь тут, — сказав він.
— Док, — запитав Джо, — а що, як радіація посилиться і ви зомлієте? Що нам тоді робити?
Расті поміркував.
— Якщо я від'їду ще недалеко, витягнете мене звідти. Тільки щоб без Норрі. Самі лише хлопці.
— А чому без мене? — спитала дівчинка.
— Бо тобі колись може забажатися мати дітей. Та таких, щоб мали тільки по два ока і щоб кінцівки росли в них з належних місць.
— Добре. Я звідси ні на крок, — пообіцяла Норрі.
— Решті з вас короткочасне опромінювання не загрожує. Я підкреслюю — дуже недовге опромінювання. Якщо я знепритомнію на півдорозі до верхівки гряди або вже в саду, не намагайтеся мене рятувати.
— Це вагвагство, док.
— Я маю на увазі відразу, — пояснив Расті. — У вас же є ще запаси свинцю в магазині, так?
— Ато. Треба було більше привезти.
— Згоден. Але все передбачити неможливо. Проте, якщо трапиться найгірше, заберете залишки свинцевого полотна, завісите ним вікна тієї машини, якою їхатимете, і витягнете мене звідти. Чорт, я на той час, можливо, вже й сам опритомнію і йтиму вам назустріч.
— Чудово. Або лежатимете без пам'яті після летальної дози.
— Послухайте, Роммі, ми з вами зараз, можливо, взагалі сперечаємося про пусте. Я підозрюю, що млість (а якщо ви дитина, то й справжня непритомність) — це лише черговий, пов'язаний з Куполом, феномен. Ви його переживаєте один раз, а далі все в порядку.
— Ви хочете підтвегдити це, гизикуючи власним життям?
— У якийсь момент доводиться починати ризикувати.
— Щасти вам, — промовив Джо й простягнув крізь вікно руку зі стиснутим кулаком. Расті легенько стукнувся з ним, а потім і з Норрі, і з Бенні. І з Роммі теж, коли той простягнув йому свій кулак.
— Що дітям добре, те й мені.
За двадцять ярдів далі від того місця, де Расті побачив опудало в ковпаку, цокіт лічильника Ґайґера перетворилося на гуркотливу тріскотню. Він побачив, що стрілка посунулася на +400, дійшовши червоного поля.
Він загальмував і витяг обладунок, якого волів би не вдягати. Подивився назад, на товариство.
— Попереджаю. Зокрема вас, містере Бенні Дрейк. Якщо почнете сміятись, негайно підете звідси додому.
— Я не сміятимуся, — пообіцяв Бенні, але невдовзі сміялися вони всі, включно з самим Расті. Він зняв джинси, потім поверх своїх трусів натягнув тренувальні футбольні панталони[365]. У спеціальні кишені на стегнах і дупі, де раніше лежали вийняті з них захисні пластикові пластинки, він вставив заздалегідь вирізані шматки свинцевого полотна. Потім начепив собі на гомілки кетчерські захисні поножі і їх теж обмотав свинцевим полотном. Далі надійшла черга свинцевого коміра для захисту щитовидної залози і свинцевого ж фартуха для прикриття геніталій. Він вибрав найбільший з тих, що знайшлися, тож той висів йому аж до яскраво-помаранчевих поножів. Спочатку Расті збирався повісити на себе ще один фартух, ззаду (смішно виглядати — це одне, а померти від раку легень — зовсім інше, гадав він), але тепер передумав. Він і так вже додав до власної ваги зайвих триста фунтів. Та й радіація все ж таки лупить прямо, без вихилясів. Якщо він весь час залишатиметься оберненим до її джерела лицем, усе буде гаразд.
Ну, мабуть.
До цього моменту Роммі з дітьми примудрялись обмежуватися спорадичним гмиканням і вряди-годи здавленим хихотінням. Терпець похитнувся, коли Расті дістав купальну шапочку розміру XL з двома шматками свинцевого полотна і нацупив собі її на голову, але тільки після натягнутих ним довжелезних, по лікті, рукавиць і почеплених на ніс лупатих окулярів контроль було втрачено цілком.
—
Роммі хитнуло на обочину, де він і гепнувся на камінь, захлинаючись від сміху. Джо з Норрі й собі попадали на дорогу, качаючись, немов курчата, в пилюці.
— Геть додому, ви, всі, — заволав Расті, проте, залазячи назад до кабіни фургона, він усміхався.
