МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ
Пан Оте і лікар підняли пані Рено і віднесли до будинку. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.
— Бідна жінка, — пробурмотів він сам до себе. — Не витримала удару. Нічого не вдієш… А зараз, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину?
— З готовністю, пане Бекс.
Ми повернулися до вілли чорним ходом і вийшли крізь парадні двері. Проходячи повз сходи, мій приятель подивився вгору і незадоволено захитав головою.
— Мені здається неймовірним, що служниці нічого не чули. Скрип та рипіння сходин під ногами трьох чоловіків збудили б навіть мертвого!
— Не забувайте, що це сталося у глупу ніч. Всі міцно спали.
Але Пуаро похитав головою, немов не повністю погоджувався з моїм поясненням. На повороті стежки він зупинився і глянув на будинок.
— Що наштовхнуло злочинців на думку перш за все підійти до парадних дверей і перевірити, чи не забули раптом замкнути їх? Вони не могли сподіватися на такий щасливий випадок. Набагато ймовірніше, що вони відразу ж спробували б виламати вікно.
— Але всі вікна на першому поверсі мали залізні віконниці, — заперечив комісар.
Пуаро рукою вказав на вікно на другому поверсі.
— Це вікно спальні, де ми щойно були, чи не так? А біля нього — бачите? — росте дерево, і найпростіше було б вилізти на нього…
— Не виключено, — погодився комісар. — Але якщо вони зробили так, як ви кажете, то залишилися б сліди ніг ось на цій клумбі.
Він мав рацію. По обидва боки від сходів, що вели до парадних дверей, витяглись овальні клумби, засаджені яскраво-червоним журавцем. Дерево, на яке вказував Пуаро, росло на межі з однією з клумб, і той, хто захотів би підійти до нього, обов'язково повинен був ступити на клумбу.
— Розумієте, — вів далі комісар, — через суху погоду ні на під'їзній алеї, ні на стежках не залишилося слідів. Але на м'якому спушеному грунті клумби їх було б видно.
Пуаро підійшов до клумби і уважно оглянув її. Як і сказав Бекс, поверхня землі була рівною, без жодного сліду. Пуаро кивнув, немов його переконали, і ми попрямували від клумби, та раптом він кинувся до іншої клумби і заходився вивчати її.
— Пане Бекс! — покликав він. — Подивіться-но сюди! Тут для вас скільки завгодно слідів.
Комісар наблизився до нього і посміхнувся:
— Мій дорогий пане Пуаро! Хіба ви не впізнаєте здоровенні, підбиті великими цвяхами черевики садівника?! Але є тут сліди чи немає слідів — це нічого не змінює, оскільки з цього боку не росте жодного дерева, і отож неможливо потрапити на другий поверх.
— Слушно, — сказав Пуаро, явно занепавши духом. — То ви гадаєте, що ці відбитки ніг нічого не варті?
— Абсолютно нічогісінько!
Тоді, на моє превелике здивування, Пуаро промовив:
— Я не погоджусь із вами. І гадаю, що ці сліди — найважливіше, що ми поки що маємо.
Пан Бекс не відповів. Лише знизав плечима. Він був занадто чемною людиною, аби категорично висловлювати свої думки.
— Будемо продовжувати? — спитав він.
— Певна річ. Я займуся цими слідами пізніше, — бадьоро відгукнувся Пуаро.
Замість йти до брами вздовж під'їзної алеї пан Бекс звернув на доріжку, яка під прямим кутом підходила до неї, потім бралась на невеликий пагорб праворуч од вілли і далі тяглася поміж двох рядів живоплоту. Несподівано вона розтікалась у невеличку галявину, з якої видно було море. На галявині стояла лавиця, а неподалік від неї досить обшарпаний сарайчик. Рівний ряд невисоких кущів у кількох кроках од сарайчика визначав межу вілли Женев'єв. Пан Бекс протиснувся крізь зарості, і ми опинилися серед поля, вкритого невисокими, майже позбавленими рослинності горбочками. Я обдивився — те, що побачив, виповнило мене здивуванням.
— Цікаво! Коли не помиляюся, це поле для гри у гольф! — вигукнув я.
Бекс кивнув.
— Воно ще не закінчене, — пояснив він. — Був намір відкрити його десь наступного місяця. Саме робітники, котрі працюють тут, і знайшли вранці тіло.
Мені подих перехопило. Ліворуч, неподалік від мене, чорніла довга вузька яма, котру я спочатку не запримітив. Поруч долілиць лежало тіло чоловіка! У мене гарячково закалатало серце, промайнула шалена думка, що трагедія повторилась. Але комісар розвіяв це марево, ступивши вперед і вигукнувши роздратовано:
— Куди дивиться поліція? Було наказано нікого і близько не підпускати без відповідного дозволу!
Чоловік, котрий лежав на землі, повернув голову в наш бік.
— Але я маю такий дозвіл, — зауважив він і неквапливо підвівся.
— О, дорогий пане Жіро! — вигукнув комісар. — І гадки не мав, що ви вже приїхали. Слідчий очікує на вас з превеликим нетерпінням.
Поки він говорив, я уважно роздивлявся незнайомця. Я багато чув про цього детектива паризької Сюрте і щиро зрадів, побачивши його. Дуже високий на зріст, приблизно років тридцяти, з каштановим волоссям і пишними вусами, він тримався рівно, як військовий. В його манерах проступала зверхність, бо він повністю усвідомлював свою значущість. Бекс представив нас, відрекомендувавши Пуаро «колегою». В очах уславленого паризького детектива заіскрилися вогники цікавості.
— Мені знайоме ваше ім'я, пане Пуаро, — сказав він. — Колись ви були відомою фігурою, чи не так? Але з тих пір методи розслідування істотно змінилися…
— Однак злочини майже не зазнали змін, — делікатно зауважив Пуаро.
Я відразу ж відчув, що Жіро настроєний вороже, він неприховано відмежувався од Пуаро, і я був майже певен: якщо йому пощастить знайти ключ до з'ясування злочину, то він про це не мовчатиме.
— Слідчий… — знов почав Бекс.
Але Жіро грубо обірвав його:
— Начхати на слідчого! Найголовніше зараз — світло. За півгодини нічого вже не побачиш. Мені відомо все, що стосується цієї справи, а домочадці почекають до завтра. Та коли ми хочемо довідатися щось про вбивць, шукати треба тут, на місці злочину. Це ваші поліцаї товклися тут? Я гадав, у наші дні вони краще розуміються на своїй вправи
— І ви, безперечно, не помилились, бо сліди, які ви приписуєте поліцаям, залишили робітники, котрі знайшли тіло.
Жіро невдоволено замугикав.
— Я бачу, де ті троє пройшли крізь живопліт, але злочинці були хитрі. Можна з певністю сказати, де ступав пан Рено. Він йшов посередині. Але праворуч і ліворуч від його протоптів сліди старанно знищені. На цьому твердому грунті взагалі важко помітити якісь сліди, та злочинці не хотіли нічим ризикувати.
— Це зовнішні прикмети, — сказав Пуаро. — Але, коли не помиляюсь, ви шукаєте саме їх?
Паризький детектив витріщився на нього:
— Певна річ.
Ледь помітна усмішка з'явилася на губах Пуаро. Здавалося, він хотів щось сказати, але стримався і схилився до місця, де лежала лопата.
— Так, саме цим знаряддям була вирита могила, — підтвердив Жіро. — Але воно вам нічого не розповість. Лопата із господарства пана Рено, а той, хто копав, був у рукавичках. А ось і вони. — Він указав
