зів'ялі квіти.
— Вчора, коли не помиляюсь, ви посадили кілька нових рослин? Ті, що посередині цієї клумби…
— У пана гостре око. Квітам завжди треба день чи два, щоб «прижитись». Так, вчора ввечері я посадив по десять нових рослин у кожну клумбу. Як вам, безперечно, відомо, добродію, квіти не можна садити, коли пече сонце. — Зацікавленість Пуаро зачарувала старого, зробила його балакучим.
— Яка чудова квітка! — промовив Пуаро, показуючи рукою на кущик посередині клумби. — Ви не відмовите, коли я попрошу дати мені паросток?
— Певно, що ні, добродію. — Старий поставив ногу на клумбу і обережно відірвав гілочку, якою замилувався Пуаро.
Мій приятель довго й пишномовно дякував садівникові, поки Огюст не повернувся до свого візка.
— Бачите? — посміхнувся Пуаро і схилився над клумбою, вивчаючи слід підбитого великими цвяхами черевика садівника. — Це дуже просто…
Я уважно оглянув клумбу.
— Всі сліди на клумбі однакові.
— Ви так думаєте? Гаразд! Я погоджуюсь, — сказав Пуаро.
Здавалося, все це його зовсім не цікавило, він думав про щось зовсім інше.
— В усякому разі, — зауважив я, — цей ґедзь тепер не мучитиме вас.
— Боже мій! Що за вираз! Але що ви мали на думці?
— Я хотів сказати: ви тепер нарешті викинете з голови ці сліди.
Але, на моє здивування, Пуаро захитав головою.
— Ні і ще раз ні, мій друже. Я на вірному шляху. Поки що нічого точно не знаю і не розумію, але, як я щойно зауважив панові Бексу, ці сліди найважливіша й найцікавіша річ у всій справі. Бідолаха Жіро нітрохи мене не здивує, коли не зверне на них уваги.
Тієї миті парадні двері прочинилися, і на сходах з'явилися пан Оте і комісар.
— О, пане Пуаро, ми саме виглядали вас, — сказав комісар. — Вже вечоріє, та мені ще хочеться встигнути завітати до пані Добрей. Безсумнівно, звістка про смерть пана Рено дуже засмутить її, і, можливо, вона допоможе нам знайти розгадку цієї трагедії. Не виключено, що він розповів цій жінці таємницю, яку не довірив дружині. Ми добре знаємо слабкі місця наших Самсонів, хіба ні?
Ніхто не проронив жодного слова, і ми рушили. Пуаро йшов поруч із слідчим, а комісар і я за ними на відстані кількох кроків.
— Немає сумніву, що розповідь Франсуаз в основному правильно висвітлює події, — зауважив пан Бекс конфіденціально. — Я телефонував до управління. Здається, тричі за останні шість тижнів, себто починаючи з дня приїзду пана Рено до Мерлінвіля, пані Добрей вносила на свій рахунок великі суми грошей банкнотами. Тепер загальна сума її вкладів дорівнює двомстам тисячам франків!
— Нічого собі, — сказав я. — Це приблизно чотири тисячі фунтів!
— Достеменно так. Нема сумніву, любов повністю запаморочила голову пану Рено. Але треба ще з'ясувати, чи відкрив він їй свою таємницю. Слідчий сподівається, що нам пощастить. Але я не поділяю його оптимізму.
Розмовляючи, ми йшли стежкою поміж двох рядів живоплоту до розвилки шосе, де лише кілька годин тому по дорозі до вілли Женев'єв зупинялася наша машина. Я раптом усвідомив, що вілла Маргарет — житло таємничої пані Добрей — якраз і була тим невеличким будинком, звідки з'явилася юна красуня.
— Вона мешкає тут вже багато років, — сказав комісар, кивнувши головою в бік будинку. — Вельми тихо, дуже непримітно. У неї, здається, нема ні рідних, ні друзів, крім тих, з ким вона заприятелювала у Мерлінвілі. Ніколи не згадує ні свого минулого, ні чоловіка. Ніхто навіть не знає: живий він ще чи помер. Її оточує якась таємниця, коли ви розумієте, що я маю на думці.
Я ствердно кивнув:
— А дочка? — Нетерпіння моє дедалі зростало.
— Справжня красуня! Скромна, віддана, якраз така, якою слід бути дівчині. Всім шкода її, бо хоч вона, можливо, нічого і не знає про минуле своєї матері, та чоловік, котрий захоче просити її руки, неодмінно поцікавиться її батьком… І тоді… — Комісар знизав плечима.
— Ніколи.
— Чи не згадував він про своє перебування в Сантьяго та про ворогів, яких він, можливо, нажив там?
— Ні.
— То, виходить, ви нічим не в змозі допомогти нам?
— Боюсь, що ні. Не розумію, навіщо вам було приходити до мене! Хіба його дружина не може розповісти все, що вас цікавить? — В її голосі бриніла ледь прихована іронія.
— Пані Рено розповіла все, що знала.
— О! — промовила пані Добрей. — Цікаво…
— Що цікаво?
— Нічого.
Слідчий подивився на неї. Так, ця жінка — супротивник досвідчений.
— Ви стверджуєте, що пан Рено не довірив вам ніякої таємниці?
— Чому ви гадаєте, що він міг мені щось довірити?
— Тому, пані, — промовив пан Оте з умисною жорстокістю, — що чоловіки розповідають своїм коханкам те, що приховують од дружин.
— Ох! — Очі її палахкотіли. — Пане, ви ображаєте мене! В присутності дочки! Я нічого не можу сказати вам. Прошу залишити мій дім!
Безперечно, моральна перемога була на її боці. Ми вийшли з вілли Маргарет, наче засоромлені школярі. Слідчий пошепки лаявся. Пуаро, здавалось, поринув у свої думки. Та нараз він запитав пана Оте: чи нема десь поблизу доброго готелю?
— Є невеликий. «Отель де Бен». За кілька сотень кроків звідси. Підете просто вниз по дорозі. Недалеко від вілли Женев'єв, що зручно для розслідування. Гадаю, ми побачимось вранці?
— Так. Дякую, пане Оте.
Обмінявшись загальноприйнятими словами, ми розійшлися. Пуаро і я рушили до Мерлінвіля. Всі інші попрямували до вілли Женев'єв.
— Система, створена французькою поліцією, гідна подиву, — сказав Пуаро, проводжаючи їх поглядом. — Інформація, яку вони мають про життя кожної людини аж до найбанальніших деталей, — незвичайна. Хоча пан Рено прожив тут трохи більше шести тижнів, вони чудово обізнані з його смаками й уподобаннями і готові за одну мить подати дані про банківський рахунок пані Добрей. Нема сумніву, система досьє — велика річ. Але що це?.. — Він різко обернувся.
Нас бігцем наздоганяла Марта Добрей.
— Даруйте мені, — вигукнула вона, наблизившись до нас. — Мені… мені, мабуть, не слід було цього робити… Ви не повинні розповідати матусі… Але чи правда, як подейкують люди, що пан Рено викликав детектива перед тим, як його вбили, і що… що цей детектив… ви?
— Так, панночко, — лагідно промовив Пуаро. — Достеменно так. Але звідки ви це знаєте?
— Франсуаз розповіла нашій Амелі, — пояснила Марта і зашарілась.
Пуаро відкопилив губи.
— Тримати щось у секреті у таких справах, як ця, просто неможливо! Щоправда, це не має значення. Ну, панночко, так що ж вас цікавить?
Дівчина явно вагалася. Здавалось, їй кортіло і водночас лячно було говорити. Нарешті, майже пошепки вона спитала:
— Когось… когось уже підозрюють?
Пуаро пильно подивився на неї, а затим відповів ухильно:
— Підозрою зараз пройняте саме повітря, панночко.
— Так, знаю, але… може, когось… якусь певну людину?
— Чого це вас так цікавить?
Питання, здавалося, злякало дівчину. Раптом я згадав, що сказав про неї Пуаро вдень, коли ми ще тільки прямували до вілли Женев'єв: «Дівчина із занепокоєними очима…»
