— Пан Рено завжди був дуже добрий до мене, — відповіла вона нарешті. — І хіба не природно, що мене цікавить все, пов'язане з цією справою?
— Розумію, — промовив Пуаро. — Що вам сказати, панночко… Підозрюються двоє.
— Двоє?
Я міг присягнутись, що в голосі дівчини пролунали здивування і полегшення.
— Їхні прізвища невідомі, але припускають, що вони чілійці з Сантьяго. А тепер, панночко, бачите, яку силу мають молодість і краса! Я виказав вам професійну таємницю!
Дівчина весело розсміялась, а потому вельми соромливо подякувала йому:
— Я вже маю вертатися: мати нудитиметься без мене.
Вона повернулась і майнула вздовж шосе.
— Друже мій, — промовив Пуаро своїм ніжним іронічним голосом, — невже ми стовбичитимемо тут цілу ніч лише тому, що ви побачили гарну дівчину і у вас запаморочилось у голові?
Я розсміявся і вибачився:
— Але вона дійсно красуня, Пуаро. Кожний, хто втратив би розум, побачивши її, може розраховувати на прощення!
Але, на моє здивування, Пуаро вельми серйозно захитав головою.
— Дорогий мій друже, не розкривайте своє серце для Марти Добрей! Ця дівчина — не для вас. Повірте татусеві Пуаро.
— Чому? — вихопилось у мене. — Комісар упевнив мене, що душа її гарна і чиста, як і обличчя! Вона справжній янгол!..
— Деякі найзакореніліші злочинці, котрих я знав, мали обличчя янголів, — зауважив Пуаро. — Душевне каліцтво, потворність сірих клітинок мозку можуть приховуватися і під зовнішністю мадонни.
— Пуаро! — перелякано закричав я. — Невже ви насправді підозрюєте таку невинну дитину?
— Те-те-те! Не хвилюйтесь. Я не казав, що підозрюю її. Але, погодьтеся: її занадто сильне бажання довідатись якомога більше про розслідування не випадкове.
— На цей раз, як виняток, я бачу далі за вас, — сказав я. — Вона робить це не заради себе. Її непокоїть доля матері.
— Друже мій, — відгукнувся Пуаро, — як завжди, ви взагалі нічого не бачите. Пані Добрей може сама подбати про себе. І її доньці нема чого турбуватися. Визнаю, я щойно дражнив вас. Та все одно повторюю сказане раніше: не закохуйтесь у цю дівчину. Вона не для вас! Я, Еркюль Пуаро, знаю це. Прокляття! Аби тільки пригадати, де я вже бачив її обличчя…
— Чиє? — спитав я, здивований. — Дівчини?
— Ні. Матері… Так, так, слухайте, що я вам розповім. Це було вже давно, ще коли я служив у поліції в Бельгії. Я ніколи не бачив самої жінки, лише її фотографію. І це було в зв'язку з якимось злочином. Мені ввижається…
— Що?
— Може, я помиляюсь, та мені здається, то була справа про вбивство!..
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Наступного дня ми прийшли на віллу Женев'єв рано. Поліцай біля брами не зупиняв нас, а, навпаки, з повагою привітався. Наблизившись до парадних дверей, ми побачили покоївку Леоні. Вона спускалася східцями і, здавалося, шукала, з ким би побазікати. Пуаро поцікавився здоров'ям пані Рено. Леоні журно захитала головою.
— Страшенно приголомшена, бідолаха! Нічого не їсть, бліда, як привид. У мене серце заходиться, дивлячись на неї. На її місці я так не побивалася б за чоловіком, котрий мене зраджував…
Пуаро співчутливо кивнув головою:
— Те, що ви кажете, сама мудрість. Але ще невідомо, як би в такій ситуації поводилися ви. Серце жінки, яка кохає, багато що прощає. Та, безумовно, протягом останніх місяців поміж ними виникало чимало сутичок, і вони, либонь, не раз дорікали одне одному.
Леоні рішуче заперечила:
— Ніколи, добродію. Жодного разу не чула, щоб хазяйка промовила бодай слово протесту чи хоча б докору! У неї вдача і натура янгола, не те що в хазяїна.
— Виходить, пан Рено не був янголом?
— Де там!.. Коли він втрачав самовладання, про це знали всі в домі. А того дня, коли хазяїн посварився з паном Жаком, слово честі, їхні голоси, мабуть, чули аж на базарному майдані, так вони галасували…
— Невже? — промовив Пуаро. — А коли це сталося?
— О, перед самим від'їздом пана Жака до Парижа. Він трохи не спізнився на потяг. Автомобіль тоді був у ремонті, і йому довелося з валізою бігцем діставатися до вокзалу. Я саме прибирала вітальню і бачила, як прожогом він майнув надвір. Обличчя зовсім біле, а на ньому палахкотіли червоні плями. О, який він був лютий!
Леоні розповідала все це з неприхованою насолодою.
— А через що, власне, почалася суперечка?
— Чого не знаю, того не знаю, — зізналася Леоні. — Вони кричали, але так швидко вимовляли слова, що тільки людина, яка добре володіє англійською мовою, могла б дібрати, про що йшлося. Потім хазяїн цілий день був темніший од грозової хмари! Нічим не можна було йому догодити!
Стук дверей на другому поверсі обірвав розповідь Леоні.
— Я тут стою, а Франсуаз чекає на мене! — вигукнула вона нараз, згадавши про свої обов'язки. — Ця стара завше лається…
— Хвилинку, панночко. Чи не знаєте, де зараз слідчий?
— Вони подалися до гаража оглянути машину. Пан комісар висловив припущення, що нею могли користуватися в ніч убивства.
— І як таке могло прийти в голову? — пробурмотів Пуаро, коли дівчина зникла.
— Ви підете до гаража?
— Ні, чекатиму на них у вітальні. Вже досить велика спека, а там прохолодно.
Його спокій не подобався мені.
— Коли ви не заперечуєте… — почав я і завагався.
— Анітрохи. Ви бажаєте провадити розслідування самотужки, чи не так?
— Ну… мені хотілося б розшукати Жіро і довідатися, що він збирається робити.
— Людина-вівчарка… — роздратовано і водночас глузливо пробурмотів Пуаро, відкидаючись у зручному стільці, і опустив повіки. — Будь ласка, мій друже. До побачення.
Я вийшов через парадні двері. Надворі була справжня спека. Звернув на доріжку, якою ми йшли напередодні. Закортіло знову, цього разу самому, оглянути місце злочину. Однак пішов не просто до ями- могили, а завернув у кущі, аби вийти на майданчик для гри в гольф за кілька сот ярдів праворуч. Мені довелося продиратися крізь густий чагарник. Хащі кінчилися так несподівано, що я майже з силою гарматного снаряда вилетів на поле і тицьнувся в спину молодої жінки. У тому, що вона зойкнула, не було нічого дивного, бо й у мене теж вихопився вигук здивування — переді мною стояла моя знайома з паризького експреса, Попелюшка!
— Це ви?! — вигукнули ми одночасно.
Жінка отямилася перша.
— Матінко моя рідна! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?
— А ви що?
— Коли я передучора бачила вас, то ви, наче мамин синок, поспішали додому в Англію.
— А коли я вас бачив востаннє, — промовив я, — то ви, наче мамина доця, бігли додому разом із
