розводив худобу в Каліфорнії і торгував на островах Південного моря. Своїм натренованим оком він одразу ж вирізнив з-поміж нас пана Оте.
— Ви слідчий, котрий займається цією справою? Дуже приємно познайомитися, сер. Жахлива історія!.. Як ся має пані Рено? Тримається добре? Для неї це страшенний удар.
— Страшенний, страшенний, — сказав Оте. — Дозвольте відрекомендувати вам пана Бекса — комісара поліції, пана Жіро — співробітника Сюрте. А це пан Еркюль Пуаро. Пан Рено запросив його сюди, щоб запобігти трагедії, але він приїхав запізно. Приятель пана — каштан Гастінгс.
Стоунер з цікавістю глянув на Пуаро.
— Невже він справді викликав вас?
— Виходить, ви не знали про те, що пан Рено мав намір викликати детектива? — докинув пан Бекс.
— Ні. Але це мене аж ніяк не дивує. Старий був наляканий і збентежений. Не знаю, чим це було викликано. Він не розповідав мені про свої таємниці. Але що він був переляканий — це факт.
— Гм! — розвів руками пан Оте. — І ви не маєте жодного уявлення, з якої речі?
— Як уже сказав, не маю, пане.
— Даруйте, пане Стоунер, але ми повинні почати з деяких формальностей. Ваше ім'я та прізвище?
— Габріель Стоунер.
— Коли ви стали секретарем пана Рено?
— Приблизно два роки тому, коли він уперше приїхав з Південної Америки. Нас познайомив наш спільний приятель, і пан Рено запропонував мені місце секретаря. Повинен сказати: про кращого боса і мріяти не можна.
— Він багато розповідав вам про своє життя у Південній Америці?
— Так.
— Відомо вам, чи бував він у Сантьяго? Гадаю, кілька разів.
— Він ніколи не згадував якого-небудь випадку, що міг статися там, а потім спричинитися до вендети проти нього?
— Ніколи.
— Може, розповідав про якусь таємницю…
— Не пригадую. Але, незважаючи на все це, в його житті була таємниця. Я ніколи не чув, щоб він розповідав про своє дитинство, наприклад, чи згадував про своє життя до переїзду в Південну Америку. Француз за походженням, коли не помиляюсь, він народився в Канаді. Та я жодного разу не чув, щоб він згадував про Канаду. Коли про це заходила мова, він одразу ж замовкав, як риба.
— Таким чином, наскільки вам відомо, він не мав ворогів, і ви не в змозі підказати заради якого «секрету» його було вбито?
— Ні.
— Пане Стоунер, чи не чули ви, бува, прізвища Дювін у зв'язку з паном Рено?
— Дювін, Дювін… — Він кілька разів повторив прізвище. — Не пригадую. Проте воно здається мені знайомим.
— Ви знаєте приятельку пана Рено, яку б звали Белла?
Пан Стоунер кивнув головою:
— Белла Дювін?.. Це її повне ім'я? Дивно. Певен, що знаю його. Але не можу пригадати, коли чув його і в зв'язку з чим.
Слідчий кашлянув.
— Розумієте, пане Стоунер, ця справа така… Тут нічого не можна приховувати або замовчувати. Можливо, ви з почуття поваги до пані Рено, яку ви, я розумію, дуже цінуєте і любите… можливо, ви… дійсно… — Пан Оте остаточно заплутався. — Та ви не маєте права абсолютно нічого приховувати!
Стоунер втупився в нього довгим поглядом. По очах було видно, що до нього починає доходити зміст слів пана Оте.
— Не зовсім розумію, — сказав він делікатно. — При чому тут пані Рено? Я дуже поважаю і люблю цю жінку. Вважаю її чудовою і незвичайною, але мені не зовсім ясно, якою мірою моя поведінка чи те, що я замовчую щось, може зачепити чи образити її?
— А що, коли з'ясується, що ця Белла Дювін була не тільки приятелькою її чоловіка, а кимось більшим?
— А-а-а! — протяг пан Стоунер. — Зрозумів. Та я заклався б на останній долар, що ви глибоко помиляєтесь. Хазяїн ніколи не дивився на жодну спідницю. Був по-справжньому закоханий у свою дружину. Мені ніколи не доводилося бачити вірнішого подружжя.
Пан Оте злегка захитав головою.
— Пане Стоунер, у нас в руках є незаперечні докази — любовний лист, написаний цією Беллою до пана Рено, в якому вона закидає йому, що він забув її. Більш того, ми маємо докази, що останнім часом у вашого хазяїна була любовна інтрига з однією француженкою, такою собі пані Добрей, котра орендує сусідню віллу.
Очі секретаря звузилися.
— Стривайте, добродію. Ви помиляєтесь. Я дуже добре знав Поля Рено. Те, що ви зараз наговорили, абсолютно неймовірно. Повинно бути якесь інше пояснення. Що навело вас на думку про любовну інтригу?
— Пані Добрей мала звичай відвідувати його ввечері. Більше того, після приїзду пана Рено до вілли Женев'єв пані Добрей вносила на свій рахунок у банку великі суми банкнотами. Всього, коли перевести на ваші англійські гроші, чотири тисячі фунтів.
— Гадаю, тут ви маєте рацію, — спокійно промовив Стоунер. — Я сам передавав хазяїну ці суми в банкнотах за його проханням. Але це не була інтрига.
— Що ж тоді могло це бути?
— Шантаж! — різко проговорив Стоунер і вдарив рукою по столу. — Ось що це було.
— A-a! — вигукнув слідчий мимоволі.
— Шантаж! — повторив Стоунер. — У хазяїна вимагали гроші. І, я б сказав, досить успішно. Чотири тисячі за кілька місяців. Он як! Я щойно говорив вам: в пана Рено була якась таємниця. Напевно, ця пані Добрей знала таке, що дозволяло їй добре натискати на нього.
— Можливо! — збуджено вигукнув комісар. — Певна річ, це можливо.
— Можливо? — заволав Стоунер. — Та це точно так! Скажіть мені, ви вже питали пані Рено про цю вигадану вами любовну історію?
— Ні, добродію. Ми не хотіли завдавати їй жодних додаткових неприємностей, яких можна було уникнути, не заважаючи розслідуванню.
— Неприємності? Дурниці! Та вона розсміялася б вам у лице. Повірте мені: такі подружжя, як пані та пан Рено, зустрічаються одне на сотню.
— О! Я згадав ще одну річ, — сказав пан Оте. — Пан Рено втаємничив вас у зміст свого заповіту?
— Я читав його. Сам навіть відносив папір до адвокатів за розпорядженням хазяїна. Йоли ви бажаєте ознайомитися з документом, я назву вам прізвища повірників. Він зберігається у них. Усе дуже просто: половину капіталу хазяїн заповідав дружині, поки вона жива, другу — синові. Невеликі суми ще кільком особам. Майже певен, що тисячу він залишив мені.
— Коли був складений цей заповіт?
— О, приблизно півтора року тому.
— Ви, напевне б, здивувалися, пане Стоунер, почувши, що не минуло ще й двох тижнів від того дня, як пан Рено склав інший заповіт?
Стоунер був украй здивований.
— Навіть не чув про це. Що в ньому?
— Весь свій велетенський капітал він беззастережно заповів дружині. Про сина і згадки нема.
Пан Стоунер протяжно і багатозначно свиснув.
— Я б сказав, що це досить-таки жорстоко щодо юнака. Мати, безперечно, обожнює сина, та широка публіка сприйме це як недовіру з боку батька. Гордість його страждатиме. І однак все це підтверджує мої
